Саллі Грін - Напівзагублений

ночей я сплю назовні. Місце вогнища — біля другого входу в лігво. Я вирив три тунелі для втечі, один короткий і два дуже довгих, а ще зробив просторий головний вхід.

— Натане, можеш нам сказати, де ти живеш? — знову запитує Арран.

— Ні, — маю надію, що ми цю тему вичерпали. Цікаво, чи скоро вони звідси підуть. Але вони не поспішають і постійно щось говорять, розповідаючи мені про те, що діється в їхньому світі. До нової Спільної Відьомської Ради належать і Чорні, і Білі, і Напівкровні чаклуни. Новий Ловецький Альянс доволі нечисленний, виконує функції поліції та мусить звітуватися про свою діяльність Раді. До нього можуть вступати і Чорні маги, але досі ніхто з них не виявив такого бажання. Арран каже, що згодом хтось із Чорних таки долучиться. Там уже є троє Напівкровних. Нових Ловців очолює Ґрейторекс. Боб на півдні Франції, знову малює. Несбіт одружився. Я нічого не запитую, ні про що і ні про кого; вони самі все розказують.

Потім між нами западає довга мовчанка, і я пригадую, як розлютився був на Несбіта, а Габріель нас розбороняв, ставши поміж нами. Я тримав Феїрборн, а Габріель сказав Несбіту піти геть. Я не певний, де це сталося. Біля якогось невеличкого замку. Ще перед тим, як Габріель повернув собі свій Дар. І перед тим, як я навчився контролювати власний Дар. У моєму волоссі тоді була кров і всяке таке. І Габріель нахилився та доторкнувся до мого волосся.

Арран каже:

— А ще є новини про Анналізу.

Я вже майже забув про неї. Я чекаю, розглядаючи дерева, і бачу, як вони хитаються від вітру та набираються сонячного тепла.

— Вона виходить заміж.

Я дивлюся на Аррана, перевіряючи, чи він не жартує.

— Його звати Бен. Він фейн.

Цікаво, чи давно вона його знає. Хоч я й не певний, як давно перебуваю тут. Скільки часу минуло після Габріелевої смерті. Я дивлюся на свої руки та думаю, якими старими вони здаються, однак Арран на вигляд зовсім не постарів.

— Він американець. Вони зустрілися в Нью-Йорку. Анналіза туди виїхала, відбувши свій термін. Просиділа у в’язниці рік, — Арран замовкає. Звісно, йому цікаво, що я про це думаю, але мені на все начхати, і на неї теж начхати. Він веде далі: — Анналіза сказала нам, що вони одружуються у вересні. Нікого з наших там не буде; це фейнівське весілля, без чаклунів.

Я дивлюся на дерева й потічок і згадую, як я колись, ще вдома, лежав на кручі та чекав, коли вона проходитиме там після школи, і як я мріяв одружитися з нею і прожити разом усе життя. Я знав, що це неможливо, але мені було так добре уявляти, мріяти, що ми житимемо в отакому місці, прекрасному місці біля ріки, і будемо щасливі разом. А тепер вона живе в Нью-Йорку з якимось фейном.

Я кажу Аррану:

— Я був у Нью-Йорку. Разом з Габріелем. Ми йшли до залізничного вокзалу, — і я пригадую, як Габріель затягнув мене в бічну вуличку, притиснув до стіни й цілував. А потім ми сиділи на вокзалі, і він розповідав про свою сім’ю, а я дуже незграбно роздирав на клапті пакетики цукру, бо нервувався, справді нервувався перед зустріччю з Леджером, і Габріель це знав, а якщо зараз я сидітиму спокійно, то майже зможу відчути доторк його пальців на своїй руці.

Арран витягає з кишені джинсів аркуш паперу.

— Анналіза повідомила мене про своє весілля цим листом, і я мушу ще дещо тобі розказати.

Я дивлюся на Аррана та кажу йому:

— Я був у Нью-Йорку з Габріелем. Ми сіли в поїзд.

— Так, я знаю, Натане, але мушу ще дещо тобі сказати.

Арран нахиляється до мене ближче, так, ніби хоче взяти мене за руку абощо, але я не рухаюся. Я кажу:

— Тобі, мабуть, пора вже йти. Скоро стемніє.

— Натане. Я мушу сказати тобі дещо про Анналізу.

— Тобі пора йти. Скоро стемніє. А ти повільний. У темряві не знайдеш дороги.

— У неї є дитина. Син.

— Тобі пора йти.

— Ти — його батько.

— Арране, прошу.

— Його ім’я — Едж.

Я хитаю головою. Едж — це прізвище мого батька, а ще так називався той пагорб, де ми з Анналізою зустрічалися, — Еджгіл, або й просто Едж.

Арран веде далі:

— Їй не дозволяли з ним бачитися, поки вона сиділа в тюрмі, але тепер вона знову з ним. Вона каже, що розповість синові про тебе. Хоче, щоб він про тебе знав.

І я знаю, що це правда, а ще знаю, що йому було б краще нічого про мене не знати. Але на його місці я хотів би дізнатися про свого батька.

Я кажу:

— Вона може розказати йому про мене. Про всіх тих людей, яких я вбив або поранив. Може розказати про тих, хто через мене помер. Але мусить також розказати, що його дід помер через неї. Що я повинен був його вбити через неї. Вона мусить докладно розповісти йому, що саме я вчинив через неї.

Арран киває, і ми сидимо ще якийсь час, а тоді Арран каже:

— Через півроку ми прийдемо знову. Мені бракує тебе, Натане. Завжди бракувало.

І він підходить і пригортає мене, а я не опираюся. Я не хочу думати про Анналізу та про все, що з нею пов’язано, але хочу згадувати ті хвилини в Нью-Йорку на залізничному вокзалі, коли Габріелеві пальці пестили мою долоню. Я пригадую, який він був ніжний, а коли розплющую очі, то бачу, що вже стемніло і Арран з Адель пішли. Я йду за їхніми слідами. Щоб вийти на дорогу, треба здолати чималу відстань, але невдовзі я вже їх бачу. Вони йдуть поволі, тримаючись за руки, а я не надто наближаюся, щоб вони мене не побачили, лише пильную, щоб вони, бува, не заблукали.

Арран і Адель провідують мене двічі на рік. Навесні та восени. Були вже тут шість разів. Приносять мені невеличкі даруночки: їжу, одяг і матеріали для малювання. А ще вони діляться новинами про те, як працює нова Спільна Відьомська Рада, і як багато в ній Чорних магів, і що трапляються непорозуміння, але їх завжди залагоджують. Також вони розповідають про мого сина. Анналіза переписується з Арраном та надсилає фотографії, а він передає їх мені. Здається, мій син Едж подібний до мене — таке саме чорне волосся, шкіра оливкового відтінку, хоча його очі не аж