Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

вона ніколи б таких висот не сягнула. Звісно, в автобіографічній книжці «Бути Анжелікою Феллон» про це не йдеться, розповідаю лише тобі, бо ти скоро здохнеш. Задоволений?

Юрій не міг зрушити з місця. Нічого, крім огиди, до цієї жінки не відчував. Він не впізнав її в гламурній претензійній телезірці, а вона весь час крутилася неподалік, приміряючись до нього. Вона досі пам’ятала те, що він бачив її в лісі.

— Ти, мабуть, здивований, що я забираю в тебе тіло Ештон, а не душу Іванки? — спитала Анжеліка, перевернувшись на живіт, щоб краще його бачити. — Мені байдуже, кого з них забрати. Головне, аби це була та, котру ти кохаєш по-справжньому. Тому я обрала Ештон. Бо що для тебе Іванка? Безтілесний дух, привид, котрий двадцять років поспіль поневірявся чужими тілами і геть забув усі людські почуття. Та що там, він їх ніколи не знав… А після того зґвалтування — не дивуйся, мені й це відомо — вона б жодного чоловіка до себе не підпустила, байдуже, до якого тіла ти її засели. Не підпустила б і тебе. Особливо тебе…

— Не смій про неї говорити, суко!..

— Чому? Бо правда болить по-особливому? — жінка розреготалася. — Те, що ти закохався в Ештон, усі довкола помітили набагато раніше за тебе самого. А Іванку ти завше мусив лише «захищати й оберігати», бо вона тебе «обрала». Ти ж ніколи не уявляв її як жінку, бачив у ній лише недосяжного ідола. А вона навіть у думках не мала тебе за чоловіка, хіба що за вартового пса…

Тієї миті Юрій жадав лише одного — накинутися на Анжеліку-Стефанію, ухопити її за витончену білосніжну шию і стискати-стискати, доки з горлянки не зірветься останній стогін-хрипіння. Убити її. А далі — будь що буде. Та, щойно його заполонила ця думка, її блискавкою перекреслила інша:

Тому що він пише. Пише тобі.

Якщо він зараз проллє кров цієї жінки, то допише речення, розпочате анонімним убивцею. Речення, котрому не вистачало останньої літери «А». Що, як убивця навмисне залишив її для нього? Адже нове ім’я Стефанії починалося саме з цієї літери…

Юрій перевів подих. Прогнав ману. Стримався.

Анжеліка-Стефанія знову всміхнулася — схоже, вона читала його, наче розгорнуту книжку.

— Хай так! — погодився з її останніми словами. — Правда дійсно болить по-особливому. Але й таку правду ти хочеш у мене відібрати. Утім, ти завжди намагалась відібрати все у всіх і кожного… А чи було в тебе коли-небудь щось своє, власне, невкрадене?

Жінка зблідла. Звелася з ліжка, рвучко вказала йому на двері:

— Забирайся звідси. На таймері двадцять чотири години. Відлік уже пішов. Тож я хочу, щоб ці двадцять чотири години ти тікав, ховався й тремтів од жаху. І знав — куди б ти не зашився, ми однаково тебе знайдемо, коли час надійде… Ми так вирішили. Я так вирішила. Геть!

Юрій наче звільнився од закляття. Він ринувся до дверей. Вилетів із опочивальні, швидко спустився східцями, прихопив дорогою ключі від чужої автівки й нарешті опинився на свіжому повітрі. Зиркнув на годинник і похолов: за півгодини до клініки приїде тюремний охоронець. Слід було поспішати. Чи впустить його Бен до підземної парковки, він наразі не переймався — ключі виявилися від кремового лімузина Анжеліки, тож усі просто подумають, що до клініки вкотре навідалася непередбачувана телезірка.

4

Але неповороткий лімузин втрапив до тягучих ранкових заторів, і охоронець на своєму більш спритному «форді» дістався клініки першим. Якимсь дивом йому вдалося заскочити до підземного паркінгу вслід за «ауді» когось із персоналу, однак там дива уже не сталося. Щойно чолов’яга вибрався зі своєї машини, з ліфта висипалося троє охоронців при зброї та в бронежилетах.

На мить непроханий гість застиг. Такого він не сподівався. На парковці його мав зустрічати Юрій, а не озброєна охорона клініки. Його ж табельна зброя лишилася за дверцятами особистої шафки у в’язниці. Однак він був кремезним велетнем майже два метри на зріст, тож без вагань пішов на охорону.

Ті спочатку відступили на крок (їм ніхто не віддавав наказу стріляти), сказали йому негайно зупинитися й задерти руки догори, щоб вони їх бачили, але чоловік не послухався. Він і далі просто йшов на них. Зараз йому було на меті лише одне — за всяку ціну прорватися до Юрія, а там усе буде добре.

Коли між ними лишилися лічені кроки, люди в формі відкрили вогонь. Вони вистріляли всі набої, геть зрешетивши навіженого кулями, а він усе стояв. Вони теж стояли й розширеними від жаху очима дивилися на нього. Чому він не помирає? Минула хвилина, котра розтяглася для них у довжину вічності. Лише потому чолов’яга ледь похитнувся, наче підкошене лісорубами дерево, і важко гримнувся об підлогу. Без жодного скрику чи стогону. Кахляною долівкою з-під поваленого велетня почали розтікатися в усі боки стрімкі ручаї гарячої, темно-багряної крові. Він іще дихав.

Тієї ж миті на парковку влетів кремовий лімузин Анжеліки Феллон, дивом не зачепивши розпластаного на підлозі чоловіка, що здригався і стікав кров’ю. Із салону лімузина вискочив Юрій, кинувся до тюремного охоронця, упав біля нього навколішки — просто в липку калюжу крові, що вже ледь-ледь починала братися тоненькою плівкою-поволокою.

У тілі охоронця до нього прийшла Іванка. Він переселив її тоді, в кімнаті для побачень, аби вона вільно дісталася клініки, де на неї вже чекатиме тіло Ештон. Йшов до цього довго, повільно присаджуючи тюремного охоронця на цигарки-наркотики, втирався до нього в довіру, підбирався все ближче і ближче… А все даремно?

— Пробач… — із прострелених легень чолов’яги вирвався ледь чутний, здавлений від болю голос. — Ти все зробив для мене… Мені ж треба було лише прийти сюди і трохи зачекати, а я і з тим не впоралася. Пробач…

— Ні, це ти пробач мені! Я спізнився! Але ми все виправимо, повір!..

— Годі себе мучити… — прохрипіла Іванка. — Коли ти востаннє сказав, що кохаєш, ті слова були призначені не мені. То був лише сигнал охоронцю, аби він упізнав тебе, наблизився, а ти міг вирвати з нього душу… Я знаю, ти закохався в ту жінку, якій дісталося моє тіло. Точніше, відчуваю це… Схоже, вона теж кохає тебе, якщо добровільно згодилась його віддати. А тепер ти вб’єш її?

— У мене немає вибору!..

Посірілим обличчям тюремного охоронця майнула гірка посмішка.

— Уб’єш заради тієї, яка ніколи не матиме до тебе й десятої частки тих почуттів? Ніколи не скаже, що кохає тебе? Вважатиме монстром?..

— Я обіцяв!..

— Я звільняю тебе від