Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 18.2

— Ти станеш його дружиною, — повторив Майлз Браер. 

Перед очами потемніло.

— Ні.

Це все, що я змогла сказати. Видихнувши одне лиш слово, страх  схопив крижаними мацаками за шию, не дозволив закінчити. Мені нестало повітря, перед очима попливло.

— Емілі, стій! — голос батька пролунав, як крізь товщу води.

А я вже бігла кудись вперед, не помічаючи перед собою нічого. Тільки раз у раз повз майоріли різні кольори, у які вбралися гості віконта. Як я дісталася виходу з залу, не знала. Зірвала з обличчя маску, вискочила у хол і… і впала на коліна, боляче вдарившись ними об кам’яну підлогу.

Ноги перестали слухатися, мене всю трусило. І тільки підлога зараз давала мені бодай якусь впевненість.

Прохолода пустого холу торкнулася голих плечей, сльози наверталися на очі, а серце розривалося від несправедливості та болю.

Як батько міг так швидко про це домовитися з графом? Як, взагалі, граф погодився на цю угоду?! Він же сам мені казав, що не планує нічого такого! Ще на найпершому заході!

Ні-ні-ні! Я не піду на це! Я не стану товаром, який батько так бажає продати! Ні!

— Емілі? — здивований голос, кроки, тінь, що впала зверху. — Ідіть.

Останнє було сказано кудись вбік.

— Емілі, — я відчула чийсь легкий дотик до плеча. Здригнулася і скинула погляд.

Перед очима пливло від сліз та емоцій. Я не могла сфокусуватися, зрозуміти, хто зараз переді мною. А через гуркіт серця у вухах, навіть голос впізнати було вище моїх сил.

Коли зір хоч трохи прояснився, я впізнала силует. Чорний костюм з тонкою золотою ниткою. Знайомий солодкий запах карамелі. Погляд — глибокий, уважний, тривожний.

— Доріане? — видихнула я, коли чоловік підняв руку і повільно зняв з обличчя маску у вигляді напівмісяця.

— Що трапилося? — в його очах, здавалося, зібралася вся серйозність цього світу. — Ні, так не піде.

Він озирнувся, наче щось перевіряючи. А потім… нахилився і легко, наче нічого дивно не трапилось, підхопив мене на руки. 

На мить я забула, як дихати. Вчепилася в його сорочку і тільки тоді зрозуміла, що не відчуваю підлоги. Що мене кудись несуть, як малу дитину.

— Доріане, пусти, — крізь сльози попросила я, схлипнула. І сама почула, як жалісно пролунав мій голос.

— Спочатку тобі треба заспокоїтися, — голос кронпринца пролунав досить спокійно і легко, наче він кожного дня знаходив якусь леді в істериці і знав, що з цим робити.

Він прямував кудись настільки впевнено, наче бував у цьому маєтку кілька разів на сезон. Штовхнув якісь двері ногою, увійшов у світле приміщення, в якому свічок було запалено стільки, що очам боляче ставало.

— Сюди. 

Я нарешті відчула підлогу. Це принц обережно поставив мене біля невисокого стола. Після чого відсунув стілець без спинки і допоміг сісти. 

Я тільки тоді роззирнулася і зрозуміла, що Доріан приніс мене у невелику кімнату, яку хтось з родини віконтів використовував для власних цілей. Тут знаходилася і велика мідна ванна у кутку кімнати, і кругле дзеркало на сірій стіні, і навіть тумба з чашею чистої води для вмивання. Перед останньої мене і всадили.

— Це твоє, — принц поклав поряд маску, яку я зірвала з обличчя. — Тримай і це.

Вихопивши з внутрішньої кишені світло-блакитну хустку з жовтою вишивкою, він передав мені.

— Д-дякую, — я взяла тканину тремтячими руками і повільно прокрутилася на стільці, повернулася до дзеркала. Опустила краєчок хустки у воду, поглянула на своє відображення і схлипнула.

— Що таке могло статися? — Доріна не витримав, обігнув мене і присів навпочіпки поруч. — Що ти в такому стані.

Я не знайшла в собі сил відповісти, здригнулася і спробувала прибрати з обличчя чорні розводи. Більшість макіяжу сповзла, перетворилася на брудні плями, що вкривали щоки. І хустка поки не допомагала, робила тільки гірше.

Кронпринц кілька миттєвостей спостерігав за моїми спробами покращити стан справ. Зітхнув, відібрав у мене хустку, намочив і підніс до моєї щоки.

— Дихай, — наказав він, схилившись наді мною. — А то ти зовсім не схожа на ту, кого тут поза очі кличуть Пряною принцесою.

Нервовий сміх прорвався крізь схлип. І я боляче прикусила язика. Та принц цього, здавалося не помічав. Він обережно торкався мого обличчя прохолодною тканиною, ніби змивав не макіяж, а тривогу. Супив брова, намагаючись знайти місце, яке міг пропустити. І раз у раз замощував тканину у прохолодній воді.

— Дихаєш? — в якийсь момент спитав він, перехопивши мій погляд. Я лише кивнула, а він знову змочив хустку у воді і змусив задерти обличчя.

Мить.

Щось змінилося в його погляді. Він став жорстким, небезпечним.

Рука, яка підтримувала обличчя, скам’яніла. Я відчула у ній силу, відчула, як великий палець принца торкнувся моїх губ. Сповз до кутка рота. І торкнувся місця, яке не загоїлося остаточно. Яке я замаскувала макіяжем. Макіяжем, якого більше майже не існувало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍