Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Але не стається ні авіакатастроф, ні вибухів. Здається, взагалі нічого не міняється, окрім того, що Марі-Лор росте: вона вже не може вбрати нічого з того одягу, який її батько приніс у своєму наплічнику три роки тому. Черевики затісні; і доводиться, натягнувши три пари шкарпеток, узувати старі Етьєнові туфлі з китицями.

Подейкують, що в Сен-Мало дозволять залишитися тільки тим, хто виконує важливу роботу або має негаразди зі здоров’ям.

— Ми не поїдемо, — каже Етьєн. — Не зараз — ми нарешті робимо добру справу. Якщо лікар не дасть нам довідок, ми знайдемо спосіб дістати їх за гроші.

Щодня на кілька годин їй удається загубитися в глибинах спогадів: розпливчатих дитячих вражень її шестирічної про світ, коли вона ще не осліпла. Париж був схожий на величезну кухню: скрізь піраміди капусти й моркви, пекарські прилавки, повні випічки, риба, складена, мов дрова, у ятці продавця, срібна луска в канавах, сніжно-білі чайки кидаються вниз, щоб схопити тельбухи. Кожен куточок, куди падав її погляд, майорів кольорами: зелень цибулі, насичена фіолетова шкірка баклажанів.

Тепер її світ став сірий. Сірі обличчя, сіра тиша, сірий дратівливий жах, що висить над чергою в пекарню, і колір ненадовго повертається в цей світ, тільки коли Етьєн піднімається сходами на горище, скриплячи коліньми, щоб прочитати в ефір ще один набір цифр, надіслати ще одне повідомлення, передане мадам Руель, увімкнути музику. П’ять хвилин маленьке горище переливається бузковим, аквамариновим та золотим, а тоді радіо вимикається і знову суне сірість, і її дід важко ступає до сходів.

Гарячка

Може, це через рагу з якоїсь безіменної української кухні, або партизани отруїли воду, або Вернер просто забагато сидів у сирості. Хай там як, але в нього починається гарячка, а з нею — жахлива діарея, і, присівши в багнюці за «Опелем», Вернер почувається так, наче витискає із себе залишки своєї цивілізованості. По декілька годин він нічого не може робити, крім як притискатися гарячою щокою до стіни кузова, знайшовши хоч щось холодне. А тоді його, швидко й сильно, починають бити дрижаки, і йому ніяк не вдається зігрітися й хочеться стрибнути у вогонь.

Фолькгаймер пропонує каву, Нойман Другий — пігулки, що, як тепер знає Вернер, не від болю в спині. Він відмовляється й від кави, й від пігулок. 1943 рік стає 1944. Вернер не писав Юті майже рік. Останній лист, що надійшов від неї шість місяців тому, починається словами: «Чому ти не пишеш?»

І все одно йому вдається знаходити нелегальні передачі, щодва тижні чи близько того. Він забирає поганеньке радянське обладнання, покрите тонкою крицею, злютоване абияк. Усьому бракує системи. Як вони можуть воювати з таким нікудишнім обладнанням? Їхній опір Вернерові зображали чудово організованим: небезпечні, дисципліновані партизани, що слухаються жорстоких, спраглих крові лідерів. Але тепер він на свої очі бачить, як слабкість їхніх зв’язків між собою зводить нанівець їхні зусилля — вони брудні й убогі, вони живуть у ямах. Погано організовані головорізи, яким нічого втрачати.

Як йому зрозуміти, де тут правда? На думку Вернера, усі навколо підпільники й партизани. Кожен, хто не належить до німців, навіть найулесливіший, хоче німцям смерті. Вони тікають від вантажівки, почувши її гуркіт на міських вулицях, вони ховають лиця, ховають свої сім’ї. Їхні магазини переповнені взуттям, знятим із мертвих.

Подивіться на них.

Що він відчуває в найгірші дні тієї безжалісної зими, доки іржа вкриває вантажівку, гвинтівки й радіо, доки німецькі дивізіони відступають на всіх фронтах, так це глибоку огиду до всіх людей, яких вони проминають. Димливі, зруйновані села, розбита цегла на вулицях, замерзлі трупи, розтрощені стіни, перекинуті машини, собачий гавкіт, мишва й вошва — як вони можуть так жити? У лісах, у горах, у селах вони мали б висмикувати безлад із корінням. Загальна ентропія будь-якої системи, як казав доктор Гауптман, зменшиться, тільки якщо збільшиться ентропія іншої системи. Природа вимагає симетрії. Ordnung muss sein.[52]

Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.

Лютий застає їх у горах. Вернера б’ють дрижаки в кузові. Нойман Перший веде авто серпантиновими дорогами. Під ними долина, укрита нескінченною сіткою окопів: з одного боку позиції німців, удалині — росіян. Долину помережали широкі стрічки диму; час від часу літають, мов тенісні м’ячики, артилерійські набої.

Фолькгаймер розгортає ковдру й кладе Вернерові на плечі. Кров переливається в ньому туди-сюди, мов ртуть, а за вікном раптом на якусь мить унизу показується серед туману сітка окопів й артилерії, Вернерові здається, що все це — схеми якогось велетенського радіо, де кожен солдат — це електрон, що самотужки йде своєю електричною доріжкою, і його бажання важить не більше, ніж електрона. Коли вони наближаються до вигину дороги й він відчуває тільки присутність Фолькгаймера біля себе, холодний напівморок за вікном, міст за мостом, схил за схилом залишаються все нижче й нижче. Металеве, пошматоване місячне світло друзками засипає дорогу, у полі жує жуйку білий кінь, промені прожектора обшукують небо, і в освітленому вікні хатини, повз якого мчить вантажівка, Вернер бачить Юту за столом, навколо неї — ясні обличчя інших дітей, над раковиною — вишивка фрау Елени, а у ящику біля плити — десяток мертвих немовлят.

Третій камінь

Він стоїть у шато в околицях Ам’єна, що на північ від Парижа. Великий старий будинок стогне в темряві. Ця садиба належить палеонтологові-пенсіонеру. На думку фон Румпеля, саме сюди втік керівник служби охорони музею в Парижі в хаосі перших днів після окупації Франції три роки тому. Мирна місцина, схована в пелені лісів, оточена живоплотом. Він піднімається сходами в бібліотеку. Книжкова шафа відсунута, позаду неї сейф у стіні. Зламувач із гестапо добре знає своє діло: має стетоскоп, обходиться без ліхтарика. За кілька хвилин сейф уже відкритий.

Старий револьвер, коробка з документами, стовпчик тьмяних срібних монет. А в оксамитовій шкатулочці — блакитний грушуватий діамант.

Червоне серце всередині каменя на мить показується, а тоді цілком зникає. У душі фон Румпеля надія переплітається з нетерпінням: він майже біля фінішу. Удача на його боці, хіба ні? Але він усе розуміє навіть до того, як підносить камінь до лампи. Уже знайома йому бурхлива радість розбивається на друзки. Діамант не справжній, це знову робота Дюпона.

Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що