Ентоні Дорр - Все те незриме світло

ні з ким, окрім Марі-Лор, і все ж він якось опинився у самому центрі інформаційної павутини.

Він вмикає мікрофон і читає спочатку цифри, а тоді повідомлення. Він транслює їх на п’ятьох різних частотах, оповіщає, коли буде наступна передача, і ставить уривок мелодії зі старої платівки. Уся ця справа забирає щонайбільше шість хвилин.

Надто довго. Майже точно надто довго.

І все одно ніхто не приходить. Дзвоники не дзвонять. У двері не грюкає німецький патруль і не стріляє їм у голови з пістолета.

Хоч Марі-Лор і знає їх напам’ять, мало не щовечора вона просить Етьєна прочитати листи від батька. Цього вечора він сидить на краєчку її ліжка.

Сьогодні я бачив дуба, що прикидається каштаном.

Я впевнений, що ти вчиниш правильно.

Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку.

— Як ти думаєш, чому він написав «усередині будинку» двічі?

— Ми вже так багато разів це обговорювали, Марі-Лор.

— Як думаєш, що він зараз робить?

— Спить, дитино. Я певний, що спить.

Вона перекочується на бік, і він накриває її плечі ковдрами, задуває свічку і вглядається в мініатюрні дахи та димарі моделі в ногах її ліжка. Виринає спогад: він разом зі своїм братом на полі, східніше від міста. Того літа в Сен-Мало з’явилися світлячки, і їхній батько цьому зрадів, дав їм сачки й банки. Етьєн з Анрі ганяли серед високої трави, а світлячки тікали від них, то спалахуючи, то згасаючи, здається, завжди піднімаючись трохи зависоко, так, що вони не могли дістати, наче це тліла земля, а від їхніх кроків розліталися навсібіч іскри.

Анрі сказав, що хотів би наловити повну банку світлячків і поставити її на підвіконні, щоб його спальню бачили моряки за багато кілометрів.

Якщо цього літа і були світлячки, то вони не залітали на рю Воборель. Здається, тепер тут лише тіні й тиші. Тиша — це плід окупації, вона звисає з гілок, скрапує з ринв. Мадам Гібу, мати чоботаря, поїхала з міста. Як і старенька мадам Бланшар. Так багато темних вікон. Місто наче перетворилося на бібліотеку з книжками невідомою мовою. Будинки — величезні полиці, повні нерозбірливих томів, й усі лампи вимкнуті.

Однак ось на горищі знову працює машина. Вогник посеред темряви.

На вулиці чується тихе постукування, Етьєн заглядає в щілину між віконницями в спальні Марі-Лор на шостому поверсі й бачить унизу привида мадам Манек, що стоїть у місячному світлі. Вона простягає руку, й на неї один за одним сідають горобчики, й вона ховає їх усіх собі в пальто.

Луданв’єль

Виблискують Піренеї. Дірявий місяць висить на їхніх гребенях, наче простромлений. Штабс-фельдфебель фон Румпель у таксі їде по залитих платиновим місячним світлом вулицях до комісаріату й стає перед капітаном поліції, який увесь час водить великим і вказівним пальцями лівої руки по розкішних вусах.

Сталося пограбування шале, яке належить видатному меценатові зі зв’язками з паризьким Національним музеєм природничої історії. Французька поліція провела арешт. Злодія затримали з дорожньою сумкою, набитою самоцвітами.

Він довго чекає. Капітан роздивляється нігті на лівій руці, потім на правій, потім знову на лівій. Фон Румпель того вечора почувається дуже слабким, його навіть трохи нудить; лікар каже, що процедури закінчено, що вони атакували пухлину й тепер мають чекати, але деякими ранками, зав’язавши шнурівки, він не може випростатися.

Під’їжджає автомобіль. Капітан виходить йому назустріч. Фон Румпель дивиться у вікно.

Із заднього сидіння двоє поліціянтів витягають слабкого на вигляд чоловіка в бежевому костюмі з бездоганним червоним синцем під лівим оком. Руки в кайданках. Комір забризканий кров’ю. Наче він щойно зіграв роль лиходія в кіно. Поліціянт веде арештованого всередину, а тим часом капітан забирає з багажника торбину.

Фон Румпель витягає з кишені білі рукавички. Капітан зачиняє двері у свій кабінет, кладе валізу на письмовий стіл і зашторює вікно. Нахиляє плафон настільної лампи. Райнгольд чує, як десь у будівлі зі стукотом зачиняються двері камери. З валізи капітан дістає адресний довідник, пачку листів і жіночу пудреницю. А тоді виймає фальшиве дно, під яким — шість оксамитових мішечків.

Він відкриває їх по одному. У першому — три розкішні шматки берилу: рожеві, великі, шестигранні. Усередині другого — один шматок амазоніту кольору морської хвилі з невеликими білими прожилками. У третьому — грушуватий діамант.

Захват наповнює фон Румпеля до кінчиків пальців. Капітан дістає з кишені лупу; на його обличчі світиться вираз неприхованої жадоби. Він довго оглядає діамант, крутячи його так і сяк. Райнгольд і досі уявляє собі фюрерів музей: блискучі корпуси, підпертий колонами дах, самоцвіти за склом. І ще щось — тьмяну силу, що, мов слабка напруга, лине від каменя. Шепочучи до нього, обіцяючи забрати його хворобу.

Нарешті капітан опускає лупу, що залишає навколо його ока рожевий обідок. Вологі губи блищать при світлі лампи. Він кладе діамант назад на рушник.

З іншого боку столу фон Румпель піднімає діамант. Ідеальна вага. Холодить йому пальці навіть крізь бавовняні рукавички. З обрамленими глибоким синім кольором гранями.

Чи вірить він?

Дюпонові майже вдалося розпалити в камені вогонь. Але навіть без лýпи фон Румпель бачить, що цей діамант такий самий, як і той, що він оглядав у музеї два роки тому. Він кладе копію назад на стіл.

— Але ж ми маємо щонайменше зробити рентген, — каже капітан французькою, не приховуючи розчарування. — Ні?

— Певна річ, робіть, що хочете. Я хотів би забрати оті листи.

Ще до настання півночі він повертається в готель. Дві фальшивки. Це прогрес. Два камені знайдено, залишається знайти ще два, один із яких має бути справжнім діамантом. На вечерю він замовляє м’ясо вепра зі свіжими грибами. І пляшку бордо. Такі речі не втрачають важливості у воєнний час. Саме вони відрізняють цивілізовану людину від варвара.

Готелем гуляють протяги, ресторан порожній, але офіціант працює бездоганно. Він граційно наливає вина й відходить. У бокалі червоне, мов кров, бордо здається майже живим. Фон Румпелеві приємно знати, що він єдина на світі людина, яка має привілей його скуштувати, перш ніж пляшка спорожніє.

Сірість

Грудень 1943 року. Між будинками осідає холод. На розпал залишилося лише сире дерево, й місто пропахло димом. Ідучи до пекарні, п’ятнадцятирічна Марі-Лор мерзне, як ніколи. У домі лише трохи краще. Здається, кімнатами літають сніжинки, занесені вітром крізь щілини в стінах.

Вона слухає кроки свого двоюрідного діда на горищі, його голос:

— 310, 1467, 507, 2222, 576881, — а тоді мелодію із платівки «Місячне світло», що лине, мов блакитний туман.

Над містом низько, зледачіло гудять літаки. Іноді дуже близький їхній гул викликає в Марі-Лор страх, що вони можуть зчесати дахи, збити димарі своїми животами.