Кондоліза Райс - Демократія

ланчі вдома у Талабані. Але Хакім був хворий і запитав, чи не відвідаю я його. Він жив у «червоній зоні». Я мала податися туди, куди ще рік тому не поїхала б.

Дорогою до будинку священнослужителя скрізь були ознаки конфлікту. На вулицях рясніли вирви від мінометних вибухів і стояло немало розбомблених будинків. Всюди були іракські патрулі, а в небі періодично з'являлися вертольоти. Але нарешті скрізь було тихо, і люди займалися своїми буденними справами: власники крамничок продавали крам, а покупці його купували, і молодь бавилася на вулиці.

Коли моя броньована автоколона проїздила вулицями повз цих людей, я відчувала задоволення й надію. Може, колись іракці, які пережили такий хаос, втішатимуться миром і демократичним майбутнім. Я відчувала, що ми дали їм шанс.

Після перемоги над Ісламською державою

2011 року президент Обама виконав передвиборчу обіцянку й вивів усі американські війська з Іраку. Чинність Угоди про статус військ (УСВ), яку ми підписали 2008 року, добігала кінця. По правді, тверда дата — 2011 рік — була компромісом із Малікі, який хотів показати, що Ірак може стояти на власних ногах. Наближалися вибори 2009 року, і він уважав, що цей крок буде популярним. Усі (як і Малікі) гадали, що УСВ стане темою нових перемовин і буде продовжена. Він сказав президентові Бушу, що зможе зробити це після виборів — він мав на увазі свої, а не наші вибори.

Адміністрація Обами не змогла продовжити УСВ. У новій угоді мали лишитися всі прийнятні для Пентагону пункти попереднього документа. Міністр оборони за президентів Буша й Обами Боб Ґейтс сказав таке: «Для угоди міг би бути єдиний шанс, якби він [президент Обама] сам дієво підключився до справи, а цього не сталося»[116].

Шкода, бо Ірак перебував на шляху до кращого майбутнього. Американські та іракські жертви були недаремними. Як би не трактували рішення про вторгнення до Іраку 2003 року, найважче було позаду, прийнятний ґрунт для Іраку і всього регіону було створено. На остаточних виборах 2010 року, перед виведенням американських військ, голосування іракців показало чудовий результат: з великим випередженням переміг шиїт Айяд Аллаві як глава об'єднавчої партії, що перебувала поза міжрелігійною ворожнечею і яку підтримали суніти. Політична система починала зміцнюватися, і насильство зменшилося.

Мене раз по раз запитували: «Маючи нинішню інформацію, ви однаково радили б уторгнутися в Ірак?» Ну, те, що ми знаємо сьогодні, не може вплинути на те, що ми робили вчора. І тому, якби я знала, що ми не будемо готові утримувати контингент у країні, нехай і обмежений, аби допомогти Іраку прийти до демократичної стабільності, мені було б набагато важче ухвалювати рішення.

Коли американський контингент відбув додому, віце-президент Джо Байден оголосив, що Ірак стабільний і вільний. Наполовину він мав рацію. Того року громадянська війна в Сирії стала новим фронтом проти стабільності й миру. Рештки «Аль-Каїди», яку «Велика хвиля» перемогла в Іраку, перегрупувалися за кордоном. Нині разом із хаосом, який не визнає державних кордонів, вони повернулися й сформували стрижень нової загрози — так звану Ісламську державу, або ІДІЛ. Наші розвідувальні агенції визнали, що прогледіли появу загрози. Іракці були погано підготовлені, аби самим дати раду цій проблемі. ІДІЛ вдерлася у вакуум.

Без стабілізуючої руки американського впливу Малікі дав волю найгіршим своїм інстинктам. Це був гордий і колючий чоловік, який усе каталогізував — дрібниці, індивідуальні сприйняття, реальності. Місяцями він використовував владу, щоб переслідувати своїх ворогів, особливо Таріка аль-Хашема, якого він звинуватив у намірах повалити існуючу владу. Це відштовхнуло сунітів, а він дедалі більше наполягав на власному баченні міжрелігійної ворожнечі — із сил безпеки й поліції повиганяв компетентних командирів та взяв натомість лояльних до себе осіб. Звичайно, вони були здебільшого шиїтами, що збільшувало міжрелігійну напругу.

За десять років на посаді Малікі себе вичерпав. Попри успіх на виборах 2014 року багато іракців більше не довіряли своєму прем'єру і не поважали його. Він також втратив довіру США, особливо після того, як іракську армію вибили з Мосула. Згадується Джаафарі кілька років перед тим; спочатку він намагався втриматися. Погрожував вивести своїх людей на вулиці. Проте хитрощі не допомогли, і він швидко пішов, сказавши, що повернеться до парламенту працювати, щоб здійснити те, що було для нього важливим. Йому дали церемоніальну посаду віце-президента, і, щоб зберегти обличчя, він погодився на компроміс. Це була зріла відповідь меткої людини. Зазвичай арабські владні особи так просто не відходять. Це означало, що в Іраку щось змінилося на краще.

Країна продовжує працювати в квазідемократичному режимі — інституції слабкі, але вони принаймні є. Парламент збирається, а тоді розпускається через бойкот тієї чи іншої фракції. Потім знов парламентарі збираються, але результатів немає, хоч вони й намагаються працювати. Прем'єр-міністр Хайдер аль-Абаді втримався під час кількох голосувань за недовіру уряду. Він тримається, реформує кабінет, перетрушує уряд, сподіваючись налагодити роботу. Люди протестують проти некомпетентності лідерів, а після кривавого інциденту десь рік тому держава більше не втручається.

Згідно з інформацією «Фрідом Гауз», уряд поважає основні права іракських громадян, працює десяток приватних телестанцій і 150 друкованих видань. Інтернет не обмежується, доступне арабське супутникове телебачення, хоча останніми роками журналісти скаржаться на переслідування з боку різних релігійних груп. Іракські спортсмени беруть участь у світових змаганнях, зокрема в Олімпійських іграх. Вони вже не бояться покарання від брутального диктатора у разі програшу.

Жінкам належить чверть місць у парламенті завдяки формулі, що міститься у виборчому законодавстві 2009 року. Спільнота в Іраку консервативна, і жінки стикаються з перепонами, що є незаконними, а також урядовими обмеженнями. 45 % відсотків студентів і один із трьох університетських викладачів — жінки[117]. Це крок уперед.

Гарантується свобода віросповідання, що не може змінити жодна релігійна організація. Але з країни продовжують витискати релігійні меншини. Це робиться не з політичних міркувань, а тому що уряд не може захистити їх від фанатичної міліції і терористів. На жаль, іракська держава не здатна захистити своїх громадян і в ширшому розумінні. На вулицях Багдада регулярно вибухають бомби, за що відповідає ІДІЛ, яка досі окупує чимало іракських теренів.

Але поволі іракські сили безпеки, сунітські племена, курдська пешмерга, американська авіація й радники витискають ІДІЛ. З кінця 2016-го контингент США в Іраку налічує 5000 осіб — це половина від того числа, яке