Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

з якогось дивного каменю того відтінку чорнуватого пурпуру, якого набуває, розкладаючись, плоть; каменю, який однаково твердо відкидав і променисте сяйво полудневого сонця, і світанкову щедроту, і призахідну пишноту. Ця будівля була присадкувата, не мала вікон і формою нагадувала велетенський мавзолей. Її портал у мороці кедрів зяяв могильною пащею. 

Фаріом простежив, як жерці зникли в тому порталі, несучи дівчину, Арктелу, наче примари з примарною ношею. Широка брукована площа між храмом і будинками, що ніби сахалися від нього, наразі була безлюдна, проте він не наважився перетнути її у сліпучому сяйві зрадливого сонця. Обходячи площу по колу, юнак побачив, що до величного святилища вели ще кілька входів, і що усі вони були відчинені й не охоронялися. Й ніде навколо цього кам’яного громаддя не помітив Фаріом ані знаку чиєїсь діяльності, однак його проймав дрож від самої думки про те, що́ було всередині, приховане за стінами, як буває прихований бенкет хробаків у мармуровій гробниці. 

Неначе блювотиння, що вивергається з могильників, у сонячному світлі перед ним постала вся та скверна, про яку він чув раніше, і знов, у розпачі своєму, Фаріом наблизився до безуму, розуміючи, що Ілейт мусить лежати у тому храмі серед мерців, у тій мерзенній тіні; що сам він, охоплений неослабним шалом, мусить чекати, поки опуститься сприятливий покров темряви, перш ніж випаде нагода втілити непевний і сумнівний план порятунку. А тим часом його дружина може прийти до тями й загинути від смертельного жаху, виявивши, в якому оточенні опинилася... або ж, якщо правдиві ті оповідки, що переказують лише пошепки, її могла спостигнути навіть гірша доля… 

 

Абнон-Та, чаклун і некромант, вітав себе з угодою, яку уклав із жерцями Мордіґґіана. Він уважав, і то, либонь, заслужено, що ніхто інший, менш за нього кмітливий, не зміг би замислити та здійснити усіх тих різноманітних та поступових дій, які уможливили цю угоду, за якою Арктела, донька гордовитого Квеоса, стане його безоглядно покірною рабинею. Жоден інший закоханий, казав він собі, не міг бути достатньо вигадливим, аби здобути жадану жінку у такий спосіб. Арктела була заручена з Алосом, тутешнім юним вельможею, і, вочевидь, анітрохи не зважала на чаклунові любовні сподівання. Проте Абнон-Та був не якимось там пересічним чаклуном, але досвідченим адептом чорних мистецтв, якому віддавна були відомі їхні найтемніші та найглибинніші таїни. Він знав закляття, що вбивали швидше й певніше за ніж чи отруту, ще й діяли на відстані; знав також іще темніші закляття, якими можна було оживлювати мертвих навіть після років і віків розкладу. Він убив Арктелу у спосіб, якого ніхто не зміг виявити, застосувавши рідкісну та невловну інвольтацію, що не залишила по собі ані сліду, і нині тіло дівчини лежало серед мерців у храмі Мордіґґіана. А сьогодні ввечері за мовчазної згоди жаских, закутаних у похмурі покрови жерців він поверне її до життя. 

Абнон-Та був родом не із Зул-Ба-Сера. Багато років тому прибув він до цього міста з оповитого лихою славою напівміфічного острова Сотар, який лежав десь на сході від велетенського континенту Зотік. Наче вгодований молодий падальник, облаштувався він у самій тіні могильного святилища та благоденствував, набираючи собі учнів і помічників. 

Ті оборудки, які він провадив із жерцями, були тривалі й далекосяжні, і та угода, яку він допіру з ними уклав, була далеко не перша з числа подібних. Жерці дозволяли йому брати для тимчасового вжитку мерців, які призначалися для Мордіґґіана, ставлячи чаклунові єдину умову — впродовж усіх його вправлянь у некромантії тіла не повинні полишати храму. А що, на думку жерців, такий привілей був до певної міри відступом від усталеного звичаю, то некромант уважав за необхідне їх підкупити — не золотом, однак, але обіцянкою щедро забезпечувати їх матеріалами значно більш зловісними та тлінними, аніж золото. Така домовленість була цілком задовільною для всіх, кого вона стосувалася: трупи потекли до храму потоком, і то значно ряснішим, ніж будь-коли до появи чаклуна; богові не бракувало поживи, Абнонові-Та ніколи не бракувало суб’єктів, на яких він міг випробовувати найзгубніші зі своїх чарів. 

Загалом, Абнон-Та не був невдоволений собою. Ба більше, він зважив, що, крім таких чеснот, як майстерність у магії та неабияка винахідливість, йому вже невдовзі випаде нагода виявити ще й майже нечувану відвагу. Він-бо спланував крадіжку, яка буде рівнозначна страшній богозневазі: переміщення оживленого тіла Арктели з храму. Такі викрадення (як оживлених, так і безживних трупів) і неминуча кара, що спостигала святокрадців, згадувалися лише у прадавніх легендах, адже у новітні сторіччя нічого подібного не траплялося. Тричі жахливою, на загальне переконання, була доля тих, хто намагався скоїти такий злочин і зазнав невдачі. Некромант аж ніяк не заплющував очей на ризики, пов’язані зі здійсненням свого задуму; одначе, з другого боку, вони його не зупиняли й не відлякували. 

Два некромантові помічники, Нарґаї220 та Вемба-Тсіт, знаючи про його намір, з усією належною потаємністю здійснили приготування, що були необхідні для втечі із Зул-Ба-Сера. Але та могутня пристрасть, яку чаклун відчував до Арктели, була, либонь, не єдиною спонукою до того, щоб покинути місто. Абнон-Та прагнув змін, адже встиг уже трохи втомитися від тих дивних законів, які насправді мусили обмежувати його некромантські практики, водночас до певної міри їм сприяючи. Він збирався вирушити у мандрівку на південь і оселитися в одному з міст імперії Тасуун, яка була знаменита кількістю та стародавністю мумій. 

Сонце саме хилилося до заходу. П’ятеро дромадерів, виведених для верхогонів, очікувало у внутрішньому дворі за домівкою Абнона-Та, високим маєтком, який вже потроху руйнувався і, здавалося, хилився вперед, нависаючи над відкритою круговою площею, що прилягала до храму. Один із дромадерів мав повезти на спині тюк, у якому зберігалися найкоштовніші чаклунові книги, манускрипти та інші магічні знаряддя. Його товариші мали повезти Абнона-Та, двох чаклунових помічників — і Арктелу. 

Аж ось Нарґаї та Вемба-Тсіт з’явилися перед своїм учителем, аби сказати, що всі приготування завершено. Обидва значно молодші за Абнона-Та, однак, як і він сам, вони були у Зул-Ба-Сері чужинцями, що походили зі смаглявого та вузькоокого народу острова Наат, який мав хіба трохи менш лиху славу, ніж Сотар. 

— То є добре, — мовив некромант, коли його учні завершили доповідь і стояли перед ним, опустивши очі долу. — Маємо лишень дочекатися слушної години. На півшляху між заходом сонця і сходом місяця, коли жерці вечерятимуть у найглибшому, прихованому від сторонніх очей святилищі, ми увійдемо до храму та виконаємо те, що мусимо зробити, аби підняти Арктелу. Цього вечора вони трапезуватимуть донесхочу, адже знаю я, що вже чимало мерців дозріло на великому столі в горішньому святилищі; можливо, й Мордіґґіан трапезуватиме також. Ніхто не прийде стежити за нами та нашими діяннями. 

— Але ж, учителю, — сказав Нарґаї, трохи тремтячи під своєю червонясто-помаранчевою мантією, — чи мудро, зрештою, таке чинити? Невже ви конче мусите забрати ту дівчину з храму? Досі ви завжди вдовольнялися тим, що лиш ненадовго брали в користування те, що вам дозволяли жерці, а тоді повертали мерців у належному їм безживному стані. Далебі, чи ж годиться порушувати закон цього бога? Люди кажуть, що гнів Мордіґґіана, хоч і нечасто виявляється, страшніший за