Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

живими в землю, заганяють голки під нігті, палять пучки пальців соломою. Навіть не партизанам, не підпільникам, а просто підозрілим, єдина «вина» яких у тому, що вони ненавидять окупантів. Тиждень тому прийшов наказ про нові функції «корпусу». У Будьоннівці, навколишніх селищах і селах Донбасу та Ростовської області навряд чи знайдеться родина, яка не зазнала б фашистського терору. Що робити, Миколо? Відчуття таке, ніби б'ють мене безупину в саме серце!

Астров схопився з місця, нервово запалив сигарету й почав швидкими кроками міряти кабінет.

— Сідай, Павле, — тихо, але владно мовив Клинчен-ко. — В мене надто мало часу, щоб відпоювати тебе валеріанкою. Та й навряд чи треба нам приглушувати в собі біль від ударів ворога.

— Може, накажеш ще боки підставляти, хай б'ють, — з гіркотою кинув моряк.

— Не перебивай, дослухай! Розповім тобі один випадок із свого життя. Може, він скаже тобі більше, ніж довга доповідь про те, як радянському розвідникові треба поводитись у ворожому таборі.

…У перші дні війни доля закинула мене в Берлін. Там випадково зустрів я свого колишнього вчителя — почесного чекіста, якому доводилося подовгу жити за кордоном і, як то кажуть, схрещувати меч не з одною ворожою розвідкою. Цього разу на ньому був мундир полковника військ СС. Підійти я не наважився, бо розумів: товариш прибув сюди аж ніяк не на запрошення гітлерівців. Віддаю честь і хочу йти далі, коли раптом полковник підзиває мене, подає руку, обнімає, цілує. Для сторонніх враження таке, ніби зустрілися батько з сином. Видно, обставини дозволяли чи диктували йому повестися саме так. Про службові справи ми не говорили, хоча з одного його натяку мені стало зрозуміло, що моє перебування в Німеччині для нього не новина. Я, звичайно, не розпитував. А все ж з моїх уст якось мимоволі зірвалося:

— Ви, бачу, товаришу полковник, тут уже давненько?

Мій співрозмовник зацікавився:

— Чому ви так думаєте?

— Мундир есесівський сидить на вас так ловко, ніби носите його вже сто років. Правду кажуть: звичка — друга натура!

Чекіст заперечно похитав головою:

— Сумнівний робите мені комплімент. Нам, розвідникам, призвичаюватися до чужих мундирів не можна. Звикнеш — і втратиш відчуття дистанції. Забудеш який бік барикади твій. Пригасне полум'я ненависті й притупиться пильність. Одне слово, мундир — машкара. Минула потреба — і маску легко зняти. Звичка ж — причіплива. І коли ми вже заговорили про це, лейтенанте, дам вам, на правах старшого, ще одну пораду: не притерпітися до болю від ударів ворога. Інакше забудете здачі давати, а там і зовсім втратите волю до перемоги. Доки болить серце за матінку-Вітчизну — ти її син. Адаптувався біль — добре придивись до себе: ким ти став…

— Уболівати — ще не значить діяти, — заперечив Астров, продовжуючи міряти кроками кімнату.

— Правда, вболівання — не самоціль. Його ще треба через енергію, вміння, сміливість і багато інших якостей, притаманних розвідникові, перетворити в діло…

— Так до цього ж і прагну, Миколо!

— Не заперечую твоїх добрих намірів: бити ворога. Власне, ти досі з успіхом і робив це. А тепер втрачаєш орієнтацію, відходиш від головного. Кинеш, скажімо, гранату, вона розірве десяток карателів. Ну, і що? Канаріс із Кальтенбруннером пришлють інших. Такого добра в гітлерівській Німеччині вистачає. Для солдата фронту видимого знищити відразу десяток ворогів — удача. Розвідник бере до рук гранату лише в безвихідному становищі. Від нього чекають більшого. Зокрема, тепер Центр вимагає від нас відомостей про систему укріплень «Міус-фронту». Він зобов'язав нас з тобою своєчасно інформувати його про кожну пастку, яку готує «корпус» антифашистськохму підпіллю й партизанам. Коли ми це зробимо — врятуємо не десятки, а сотні, тисячі наших солдатів, партизанів та підпільників. А ти за зброю хапаєшся, Хіба в ній сила розвідника?

Клинченко вийшов на вулицю прогріти мотор автомашини. Коли повернувся, Астров був уже спокійний, урівноважений.

Розмова тривала далі. Домовилися так: Клинченко докладно вивчає склад двадцятки, яка має поповнити агентуру «корпусу» і намічає кандидатури для перевербовки. Потім Астров, придивившись до відібраних уже на місці, доводить справу до кінця.

Пізно ввечері повернувся з катівні Долл, п'яний, роздратований. Допит не дав нічого цінного, крім загальної згадки про те, що радянські військові розвідники заходять кригою Таганрозької затоки в тил «Міус-фронту» по «язики».

— Завтра ж накажу висилати патрулі в глиб затоки. Будуть усі вони в мене ось тут, — стиснув зондерфюрер порослий рудою щетиною кулак.

Про це треба було негайно сповістити Центр. І обер-лейтенант, пославшись на перевантаженість службовими справами, відмовився від запрошення погостювати й наступним ранком відбув у Таганрог.

На КПП чергував інший підрозділ. Та й на цей раз солдати були п'яні. Зондербанда рівнялася на зондер-фюрера.

ПОСТРІЛ У КАБІНЕТІ

Тривожною видалася для фашистських загарбників весна третього року війни. Зокрема, в Донбасі. Червона Армія вже переступила його східну межу. І хоча противник сховався в фортецях «Міус-фронту», було не до сну. Вдень і вночі радянські наземні війська та авіація перемелювали на своїх вогневих жорнах живу силу й техніку ворога. Горіла земля під ногами окупантів і в тилу. Грозові хмари нависли над великими й малими німецькими гарнізонами. Партизанські блискавки вражали'їх саме там, де поява месників здавалася найменш імовірною. Не встигали каральні ескадрони Долла, підняті за тривогою, осідлати коней, щоб мчати на місце однієї пригоди, як оголошувався новий алярм [*Алярм (нім.) — тривога].

Зондерфюрер скаржився своїм штабістам, що бойова зухвалість підпільників і партизанів «переходить усякі межі». В самій столиці вугільного краю — місті Сталіно, де гітлерівці тримали особливо численний гарнізон військ і поліції, підпільники вчинили сміливу диверсію: серед білого дня напали на військові майстерні, перебили охорону, підпалили склади з авіабомбами, снарядами та порохом. Пожежі й вибухи не стихали дві доби. Ще довше тривали вибухи гніву високого начальства з гестапо. Вони докотилися і до командира карального «корпусу». Його, Отто Долла, одного з найстаріших шпигунів Німеччини і не менш запеклого ката дехто намагався звинуватити в «ліберальному ставленні до ворогів рейху». Цього зондерфюрер уже не міг стерпіти. Він видав наказ номер 0090:

«Всіх радянських партизанів надалі іменувати бандитами і в усіх рапортах та листуванні вживати цього терміну.