Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

— Ти вже з двигуном розібрався? Блуї казав, що з ним були проблеми.

Ральф уважно подивився на нього.

— Так, справи не дуже добрі.

— Багато років цей катер вірно служив тобі.

— Так. Я завжди йому довіряв і не думав, що він колись підведе мене. Фримантл має намір списати його. — Він подивився Тому в очі. — Ми всі так скоро помираємо. Чому ж ти хочеш викреслити кращі роки свого життя?

— Ральфе, кращі роки мого життя давно минули.

— Нісенітниця, і ти це знаєш! Саме час оговтатися й почати щось робити! Заради Бога, повертайся до тями.

— І що ти пропонуєш мені зробити?

— Розповісти кляту правду, якою б вона не була. Брехня до добра не доведе.

— Іноді й правда теж… Люди можуть багато витримати. Ральфе, я знаю це краще за інших. Ізі була звичайною щасливою дівчинкою, поки не сплуталася зі мною. Нічого з цього не трапилося б, якби вона не опинилась на Янусі. Вона думала, що там рай. Вона уявлення не мала, яка в неї там роль. Не треба було привозити її на острів.

— Томе, вона доросла жінка.

Шерборн подивився на шкіпера, зважуючи свої наступні слова.

— Ральфе, я знав, що колись це трапиться. Урешті-решт гріхи настигнуть тебе. — Він зітхнув і почав розглядати павутину в кутку камери, на ній, немов забуті різдвяні прикраси, висіло кілька мух. — Я мав померти багато років тому. Тільки Бог знає, скільки разів я міг впіймати кулю чи напоротися на багнет, — так довго Він беріг мене за буремних часів. — Він глитнув. — Ізі й так дуже важко без Люсі. Тут вона просто не витримає. Ральфе, це єдине, що я можу зробити для неї. Тепер я маю загладити свою провину лише так.

— Це нечесно. — Дитина знову й знову повторювала такі слова, уже не скиглячи, а відчайдушно намагаючись пояснити. Вона неначе втовкмачувала англійську фразу іноземцю. — Це нечесно. Я хочу додому.

Іноді Ханні вдавалося відвернути її увагу на кілька годин. Вони разом готували тістечка, вирізали паперові ляльки, сипали крихти для кропивників, щоб малесенькі пташки прилітали аж під двері, стрибали на тонких, мов дротики, ніжках та ласували черствим хлібом, тішачи Ґрейс.

Побачивши, з яким захватом дівчинка дивилася на смугастого кота, повз якого вони одного разу проходили, Ханна почала розпитувати по всьому місту, чи хтось має кошенят, і згодом крихітне чорне створіння з білими лапами та мордочкою стало частиною сім’ї.

Ґрейс дивилася на кошеня зацікавлено, однак з підозрою.

— Іди, воно твоє. Лише твоє, — сказала Ханна, ніжно кладучи кошеня в руки Ґрейс. — Тепер ти повинна доглядати його. Як ти хочеш назвати його?

— Люсі, — сказала дівчинка не замислюючись.

Ханна не здавалася.

— Я думаю, Люсі — ім’я для маленької дівчинки, а не для кішки, — сказала вона. — Треба дібрати котяче.

Ґрейс назвала єдине ім’я кішки, яке вона знала.

— Табата-Теббі[14].

— Табата-Теббі? Гаразд, — сказала Ханна, стримуючи бажання пояснити доньці, що це кіт, а не кицька і він зовсім не смугастий. Принаймні Ґрейс їй відповідала.

Наступного дня Ханна запропонувала погодувати Табату-Теббі фаршем. Бавлячись із пасмом волосся, Ґрейс відповіла:

— Вона не любить тебе. Вона любить лише мене.

У її словах не було злоби. Дівчинка просто пояснила.

— Може, варто дозволити їй побачити Ізабель Шерборн? — запропонувала Ґвен після особливо жорстокої суперечки між матір’ю і донькою щодо взування туфельок.

Ханна виглядала шокованою.

— Ґвен!

— Я знаю, що це остання річ, яку ти хотіла б почути. Але я кажу… може, якби Ґрейс вважала тебе подругою її матері, це б якось допомогло.

— Мамина подружка! Як у тебе язик повернувся запропонувати таке! Крім того, ти ж знаєш, що сказав доктор Самптон. Що раніше вона забуде ту жінку, то краще!

Але Ханна чудово розуміла, що на її дочку безповоротно накладено відбиток інших батьків та іншого життя. Коли вони прогулювалися берегом, Ґрейс намагалася дістатися до води. Уночі, коли більшість дітей раділи б, визначивши на небі місяць, дівчинка вказувала на найяскравішу зірку й оголошувала: «Сиріус! І Чумацький Шлях» — таким впевненим голосом, що це лякало Ханну, і вона квапилася повернутися в будинок, кажучи: «Уже пора спати. Ходімо!»

Жінка молилася, щоб звільнитися від образи та гіркоти.

— Господи, Ти благословив мене, повернувши мені мою дочку. Підкажи мені, як вчинити правильно. — Але одразу ж вона згадувала Френка, якого кинули в безіменну могилу в шматку парусини. Вона пригадувала вираз його обличчя, коли він уперше взяв дочку на руки з таким трепетом, наче в тій рожевій ковдрі, врученій йому, містився цілий світ.

Це від неї не залежало. Справа Тома Шерборна мала розглядатися згідно із законом. Якщо суд вирішить, що він повинен сидіти у в’язниці, що ж, око за око, як сказано в Біблії. Вона дозволить здійснитися правосуддю!

Але потім Ханна пригадувала, що цей чоловік урятував її від бозна-кого багато років тому на пароплаві. Вона згадала, як безпечно їй раптом стало від його присутності. Цей парадокс і тепер примусив її затамувати подих. Хто може сказати, що в іншого всередині? Вона бачила, як владно чоловік упорався з п’яним. Невже Шерборн уважає, що він понад правилами? Або поза ними? Однак ті дві записки гарним почерком: «Помоліться за мене». Через те вона вкотре поверталася до своїх молитов і молилась за Тома Шерборна теж, щоб його справедливо судили, хоча глибоко в душі їй хотілося побачити, як він страждає за те, що зробив.

Наступного дня, прогулюючись із батьком, Ґвен взяла його за руку.

— Знаєш, я сумую за цим місцем, — сказала вона, озираючись на величезну садибу з каменю.

— І воно сумує за тобою, Ґвенні, — відповів її батько. Пройшовши ще кілька кроків, чоловік промовив: — Тепер, коли Ґрейс удома з Ханною, може, тобі час повернутися до свого старого татка…

Вона закусила губу.

— Я б залюбки. Справді. Але…

— Але що?

— Я не думаю, що Ханна вже може дати собі раду. — Вона, відсторонившись від батька, подивилася йому в очі. — Мені дуже неприємно казати це, тату, але я не знаю, чи впорається коли-небудь із цим Ханна. А бідна дівчинка! Я й не відала, наскільки нещасною може бути дитина.

Септимус торкнувся її щоки.

— Я знаю одну дівчинку, яка також