Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

—    Де у нас агрегат такий, тонометр… що міряє тиск? – миттю мені його принесли, начебто спеціально напоготові тримали.  -Скільки? Сто дев’яносто на сто? Пігулку терміново!. Валер’яночки? Хіба що пів літра. Та тут мінімум пляшка горілки без закуски. Краще вирубитися, ніж про таке думати.

—    Може, спочатку з женихом би познайомила, поговорили б,- який шустрий чувак.  Нас усього два тижні не було, а він умудрився мою доньку вмовити погодитися за нього заміж вийти. Вже хочу побачити цього типчика.

—    Можна й познайомитися. Завтра тебе влаштує?

—    Прекрасно! - мене б і зараз влаштувало, але боюсь, що розчавлю того кавалєра, як набридливого таргана.

Я ніч не спав, чекав того «завтра», як другого пришестя Христа. Зранку чарку в лікувальних цілях перехилив. Нінка бігає по хаті, прихорошується. От вже ж єгоза. Ну куди їй заміж? Мала ще. Свєта тільки на нас дивиться: боїться, що мені ніякі медитації не допоможуть, а жениху взагалі нічого не допоможе.  Правильно боїться. Вже не готує валер’янку чи  тонометр. На столі  водяра  й закусь. Причому, не китайське пойло, а наша. Ліки мають бути максимально сильні!

Дзвінок у двері! Тиск піднявся,  Нінка біжить, я її відганяю. Тато буде зустрічати майбутнього зятя!  А там з оберемком троянд Ромич стоїть.

— А-а-а, це ти? Заходь, ти вчасно, зараз жених Нінчин  привалить. Знайомитися будемо. Зацінимо кавалєра!

— Я знаю! – коротко так, теж нервується, я його розумію, сам у подібному стані. Якщо ми удвох, то жениху точно амбець!

—    Нінка покликала? – питаю.

— Ага! – і така нервова посмішка.

—    Ти його бачив?  А на фіг ти троянди припер? – не пам’ятаю, щоб  женихам квіти дарували. Хіба що на могилку. Гарне почуття гумору у Ромича!

—    Традиція така, наречений несе квіти… - що він меле?

—    Не вдуплився…  То нехай і несе собі наречений. Наше завдання … - Нінка підійшла, обійняла Ромича, не так, як завжди. Особливо ніжно й поцілувала…. у губи!!! Вже у ребрах кольнуло. А далі - куля в лоба без попереджувального вистрілу:

—    Тату, я заміж за Рому виходжу!

Ну це вже блін вообще!

—    Такий розіграш? – на всяк випадок перепитав. Мало чого, там придумали якийсь день ідіотів на пару дню дурня, а я не в курсі. Але те, як Нінка тулиться до Ромича, і як він її обіймає переконує- який на фіг розіграш? Це страшна реальність! Руки зразу зачухались врізати  кулаком у щелепу. Боксерське минуле дало про себе знати.  І чого б не дати злості виходу? Не треба себе стримувати – правило  самураїв, китаєць-екскурсовод розповідав. Як розігнався… А він, падло, увернувся. І я з усієї дурі кулаком у стінку. Міцна, зараза, сам робив.

—    Тато-о-о-о! – заверещала Нінка.

—    Серьоженька-а-а-а! – кинулася до мене Свєтка.

А я стис другою рукою розбитий до крові кулак і здивовано витріщився на Ромку.

—    Пробач, Сєрий, але у мене завтра зустріч. По роботі. Розбитий фейс мені ні до чого.

Свєта як заправська медсестричка  перекисом обробила, замотала бинтиком. Нічого не говорить, але так благально дивиться. Як у Біблії: не убий!

Його уб’єш, заразу, поки я  боксом маявся, він на карате ходив. Он як увертатися може. Реакція  гарна.

—    Ходім, побазаримо. Квіточки віддай, кому ніс, - забрав Ромича  на кухню, баб усіх вигнав, щоб не заважали. Пообіцяв, правда, що битися не буду.

—    Ромич, ти сказився? Що трапилося за ці два  тижні? Що тобі шибонуло у стару твою голову? Пеньок хренів!

—    Скажімо так, не за два тижні. Я зрозумів, що люблю її. Якби це було не взаємно, я б зник з горизонту. Ти мене знаєш. Але вона сама попросила…

—    Ах, так, я зовсім забувся. Ніна попросила! Пардон, я помилився, цього разу не гелікоптер, цього разу вона тебе самого попросила. Дитину теж уже чекати? Ти з нею вже спав?

—    Ні. Але якщо попросить… вибач…

—    Ти все життя будеш робити те, що вона попросить?

—    Намагатимусь!

—    Ромич, не вбивай мене морально. Це тому, що вона на Лільку схожа? Але вона не Лілька, ти мене чуєш – не Лілька!

—    Ні. Це тому, що  я її люблю. Дуже люблю.

—    Блін, я не уявляю  її і тебе. Ти – мій зять? Дика страшна казка.

—    А шмаркача якогось біля неї уявляєш? Не дико?

Тут він був правий, нікого не уявляю.  Перехилив пару  чарок, щоб розслабитися, бо скоро м’язи судоми зведуть від напруги. Яка там в біса медитація?  Хрень китайська!

—    Ти точно з нею не спав? – чомусь  для мене це так принципово було.

—    Точно! Чекав дозволу тата, - твою дивізію, він ще й юморить. Зовсім страх втратив.

—    Знущаєшся?

—    Ні. Просто вмію контролювати інстинкти.

—    Так от тато каже «Ні!» Категоричне! Ромич, зникни. Як ти вмієш. На пів року, а то й рік! А то вб’ю!  Ти ж знаєш! Краще б Лільку тоді забрав… - щось я перепив, мелю чорт знає що.

—    Тоді б Ніни не було.

—    Все хотів спитати, а у вас, часом, з Лількою нічого не було? – не встиг договорити – бац, по морді отримав. Зразу стало зрозуміло – нічого не було. – А чого ж  ти тоді терпів, га?

—    Тому що  Ліля любила тебе. А Ніна любить мене. Тобі доведеться це прийняти, - блін, який же він впевнений. О, гад!

—    Тобто ти, зараза, свідомо мою донечку зваблював, ага? Роками у душу залазив?

—    Я їй душу віддавав. Зрослися ми.  Люблю я її. І ти не уявляєш, як сильно. Але тебе розумію.

—    Ніхера ти не розумієш, - і я перемотаним кулаком йому в пику таки  заїхав.  Від болю скрикнув, Свєта й Ніна  прибігли. Чомусь Ромич не увернувся. Так і сиділи з фінгалами, напивалися до чортиків, з’ясовували, хто більше Ніну любить і що тепер робити. Сильний вид української медитації – горілка! Коли наші тіла жінки виштовхували в зал на диван ( боялися, що завалимось на кухні), Ромич  радісно плескав мене по плечу й називав тестем, а я ледве вертів у роті язиком, який не повертався його назвати зятем. Я навіть п’яненний хотів його вбити.