Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі

– Я знаю, що все буде добре… – говорив жіночий охриплий голос, – просто все дуже складно… А в мене… не залишилося більше сил все це витримувати, я просто не знаю, що мені робити тепер…

Не втримавшись, я відсунув рукою гілки куща й зазирнув за нього. На шерех листя обернулася молода жінка і злякано подивилася на мене… знайомими мені зеленими очима…

Я остовпів, і моє серце пропустило кілька ударів, перш ніж я усвідомив, що сталося. Вона сиділа на траві біля могил батьків спиною до мене, але, побачивши мене, відразу схаменулась і схопилася на ноги. Перелякано і здивовано дивлячись на мене, підсвідомо зробила крок назад і завмерла. Десь на тлі співав соловей, а я, мов під гіпнозом, дивився в такі рідні мені очі.

– Привіт… Ася… – я сам не впізнав свого голосу: переривчастий і хрипкий.

Моє привітання повернуло її до реальності.

– Привіт. – Вона відповіла дуже тихо, відразу ж відвела погляд і опустилася на невелику лаву, всім виглядом даючи зрозуміти, що офіційне вітання закінчено і мені час піти.

А я не міг зрушити з місця. Стояв та розглядав її. Від тієї дівчинки, яку я колись знав та любив, не залишилося нічого. На свій вік вона була дуже худою. Легкі тіні під очима і ледь помітні вертикальні зморшки між брів говорили про брак сну і постійні переживання. Довге каштанове волосся до пояса теж контрастували з портретом з моєї пам'яті. На ній була легка синя сукня з відкритими плечима, які виглядали пониклими. Немов прозора, Ася сиділа на лаві в півоберта до мене.

– У тебе все гаразд? – не втримався і таки запитав я.

Вона ледь помітно кивнула. У цей момент я помітив, як сльоза скотилася по її щоці і впала на сукню, утворивши темну пляму. Я не міг стояти на місці і кинувся до неї. Схопив її обличчя обома руками і зазирнув у вічі, намагаючись знайти там відповіді на свої запитання, але вона різко відсахнулася назад і здивовано глянула на мене.

"Так, треба взяти себе в руки".

Подушечками пальців я стер її сльози і провів тильною стороною пальців по блідій щоці.

– Тобі не варто цього робити… – ледь чутно промовила Ася.

– Варто… – відповів я. В її очах я ясно бачив, що причина сліз не в мені. Вона плакала ще до того, як я прийшов. І тепер, дивлячись, як тремтить її трохи пухка нижня губа, коли відчув такий рідний і п'янкий запах її тіла, мені шалено захотілося вп'ятися в неї своїми губами. Цілувати Асю, укласти у свої обійми та захистити від усього на світі. Але десь глибоко я розумів, що не можу цього зробити. Вона – чужа дружина, і я не маю на неї жодних прав.

Насилу я змусив себе відсторонитися, і знесилено сів на траву, де щойно сиділа вона. Просто переді мною з-під синьої сукні виглядали її босі ступні, що стояли на м'якій траві.

Вона мовчки дивилася на мене, явно вгадуючи, якими будуть мої подальші дії.

– Вибач, якщо налякав тебе.

– Все… – вона зробила паузу, підбираючи відповідне слово, і я знову глянув на неї знизу-вгору, – нормально. Просто ти з'явився зненацька, і я розгубилася.

Ася заспокоїлася. Її голос звучав спокійно та рівно.

– Приїхала провідати батьків?

– Так. Іноді їх не вистачає. – вона глибоко і сумно зітхнула. – А ти?

– Заїхав навести порядки у своїх.

– У тебе тут батько?

– І мати… померла два роки тому.

Вона знову переривчасто зітхнула.

– Співчуваю…

В її очах промайнув смуток. Після всього, що вона пережила пов'язаного зі мною, після всього, що їй довелося пережити, судячи з її виснаженого вигляду, вона знаходила в собі сили щиро співчувати мені. І для мене це співчуття виявилося дуже цінним. В одному її слові я вловив негласну підтримку. Але тут вона схаменулась, дістала з сумочки телефон і глянула на екран.

– Мені час бігти, вибач.

Я дивився, як тремтячими тонкими пальцями вона застібає маленьку золотисту пряжку на босоніжці і повторював собі, що її слід відпустити. Туди, де тепер її дім, її родина. І водночас відчував величезне бажання схопити її за руку, притягнути до себе і більше ніколи нікуди не відпускати.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно