Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Кіра відштовхує стіл від себе, зачіпаючи чоловіка, що стоїть навпроти, до пояса. Вона встає, але обходить Кареліна не відразу.

Усередині гулом назріває дрижання, і буде поломка. Все тріщинами по вивороті свідомості піде, і поламається щось важливе. І тоді... тоді все звалиться. Вона відчуває… відчуває зворотну поверхню своєї шкіри. Це неможливо, але новий вид відчуття проходить холодком по тулубу.

- Я! Я... не хочу слухати вічно про ці «помилки». Помилка, помилка, помилка. Ти завжди це повторюєш! І щоб я заткнулася, треба перестати брехати. Ти ж брешеш, Карелін? Ти ж не любиш брехати?

Карелін методично відсуває кухонний стіл між ними в іншу частину кімнати. І знову зупиняється перед нею. Зібраний, суворий, сильний.

Кіра почувається його повною протилежністю.

Боляче на нього дивитись. Просто неймовірно, що цей чоловік... він був у ній. Постійно. Він благав її одного разу. Здавалося, Рома залежить від неї. Не відпускав постійно і не міг зупинитись. Тепер вона мало що може пригадати до ладу. Власні відчуття сполохами все затуляють. Це все... неймовірно. Їй половина з них, мабуть, наснилася, а решту сама надумала. Це все не про Кареліна. Не про таких як він. Він не здатний на таке. А якщо й здатний...

... то точно вже не з Кірою.

— Для тебе ця ситуація вирішилась, тож брехати мені не доводиться. Більше не сядеш зі мною в одну машину. Але ж ти просто так не заспокоїшся? У тебе немає стоп-крана, коли приходить час натискати на нього. Це моє життя, Кіро, і не думай, що ти щось у цьому розумієш. Ти не розумієш, що сталося.

Зі звуків його голосу залізо можна зібрати. І стільки, що канат достатньо зробити і зашморгом їй на шию закинути.

— Я сяду в ті машини, які захочу! — розлючено кричить дівчина, бо Рома не має права наказувати їй. Навіть якщо вона і згодна дотримуватись заходів безпеки.

- Кіро!

Вона просто фурією вилітає з кухні-вітальні і замикає двері до їхньої спальні. Їхньої спальні! Її спальні. Ні, його спальні, бо тут нічого її нема!

Скопиться і копошиться у своєму волоссі, підіймаючи його біля коріння пальцями. Помаранчевою плямою застиг відблиск вуличного ліхтаря на стіні над ліжком. Як знущання-імітація над справжнім світилом. От би вночі горіло сонце, і тоді їй було б легше в цьому розібратися.

Поставити вже два питання не можна.

Вона була в цій довбані машині, і вона втратила дитину, чорт забирай!

Нікуди вона не лізе, має загострення параноїдального контролю. Сам постійно щось приховує, сує ніс у чужі — її справи і переносить все дзеркальним відображенням на Кіру. Вона має право знати.

І не тому що цікава, не через особисте бажання, а тому що це її життя теж. За дверима чується звук телефонного дзвінка. Це безперечно мелодія його телефону. Знову дзвонять уночі, Кіра навіть звідси може розрізнити неприємний голос Лешея. Хоча нічого й не чути, звісно.

Нехай-нехай покопається в її мокрому смартфоні. Хоч усією братвою! Совість чиста, нічого дівчина не з'ясовувала і нікуди не лізла.

Останні два дні, як тільки виписали з «Миру», вона взагалі в інші виміри провалювалася через туманні прострації буднів, які тепер зовсім не будні за відчуттями: у клініку тепер, як на роботу, їздить.

А твій бойфренд дуже зайнятий, адже йому череп мало не прострелили, але «Все вирішилось!».

Забудь про це. Для тебе все.

А якщо вона не може?

Якщо не забувається?

Адже сам сказав, що притяг би голову винного в її лікарняне ліжко.

Чи є винний, і де його голова, а якщо ні, то нехай збереться з нервами і нормально їй розповість.

Сюди. Сядь. Заткнися. Дай. Зараз. Нема стоп-крана.

Може, Кіра і не має потрібного стоп-крана. А він у нього є?

Якщо доводить розмову між ними до наказів.

Вона йому прощає і прощає тільки тому, що... знає, що Рома стримується. Чим сильніший, тим морозніший холод.

Кіра залишає спальню, коли він уже буквально на порозі. Знову на ніч у справах, знову після дзвінка.

Рома завмирає на одну мить, не довше, і майже повертає до неї голову.

Його засмагла рука з заламаними і піднятими до ліктя манжетами ніби збирається рухатися вгору. Можливо, щоб за звичкою провести подушечкою великого пальця по щоці Кіри.

Але він натискає на двері і виходить.

Найкраще рішення прямо зараз - абсолютно спокійно вирушити спати. Вона не збирається пересувати стіл назад. Або вимикати після нього плазму. Або мити посуд. Навіть двері після нього перевіряти не буде.

Завалитися лежати і  перетворити все у втому, наказавши тілу відпочивати.

Тіло наказів не слухається і на умовляння теж не йде. Кіра повертається і повертається, дірку скоро зробить у матраці.

Помаранчева пляма незмінна і непохитна. Ось точно це заважає їй заснути. Натикали ліхтарів без розбору, і живи лише за шторами.

Вона справді закриває штори.

І чекає-чекає, коли ж Роман повернеться. Але на ранок він не повертається.

І до полудня теж.

Чоловік взагалі ніколи не приходить.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно