Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Ну, можна спробувати. Мене ще ніколи не рятували.

— І я ніколи не рятувала.

— Як багато у нас спільного, — я сьорбнув згущене молоко. — Велике спасибі за персики.

— Уже з’їли?

— Ще ні. Ми з товаришем повечеряємо. Тут нечасто вдається щось солодке роздобути. Волонтери до нас рідко заїжджають. А з тим хлопцем я познайомився, коли стояв на блокпості на в'їзді у місто. Там я, до речі, вперше взагалі дізнався про те, що є волонтери, люди, які їздять регулярно на фронт і роздають одяг, екіпіровку, техніку. Для мене це був великий сюрприз.

— Так це вже давно відбувається.

— Не сумніваюся. Просто я постійно стояв у таких місцях, що до нас з об’єктивних причин незручно було їздити. А ти теж волонтер?

— Намагаюся щось купувати, передавати, допомагати, чим можу. Збираємо на роботі гроші й щось організовуємо. Дуже складно морально сидіти без діла. І навіть, коли і роблю щось, все одно здається, що це мізерно мало. Іноді ці думки так мучать, що місця собі не знаходжу. Як вам можна ще допомогти?

— Ну, мені, наприклад, ти вже допомагаєш.

— Як?

— Розмовляєш зі мною, відволікаєш, розвантажуєш мою нервову систему, так би мовити.

— Теж мені допомога.

— Ти хочеш допомогти більше?

— Ну звісно!

— Давай тоді зробимо так, коли у мене буде можливість, я приїду до Києва, і в знак подяки за ананаси й персики пригощу тебе чаєм. Хоча… чай коштує набагато дешевше. Значить, покажеш мені, де у вас найдорожчий чай, і я тебе пригощу.

— Ти зараз серйозно?

— Про чай?

— Про те, що ти приїдеш.

— Чому ні? Я в Києві був крайній раз років п’ятнадцять тому.

— Ну, я буду дуже рада тебе бачити.

— Це взаємно.

Ба-БАХ.

— Чому зараз сильніше вибухнуло?

— Зараз вистрілила гармата, яка ближче до мене.

— Ясно. А що за кільце у тебе на шиї, ти одружений?

— Я схожий на того, хто будучи одруженим, дзвонить дівчатам і запрошує їх на чай?

— Не знаю, на кого схожі ті, хто так роблять? Але все ж думаю, що ти не такий…

— А який?

— За чашкою чаю розберемося.

— Домовились.

Ми проговорили ще близько двох годин. І всі наступні дні і ночі безперервно ми розмовляли багато годин…

* * *

— Алло, синку, привіт.

— Привіт, Мам.

— Як ти там?

— Все чудово.

— У тебе там є що їсти?

— Так, звісно. Вже скоро буду йти на обід.

— Це добре. Бабуся там тобі привіт передавала.

— 1 ти їй передавай. Як там у вас взагалі справи?

Мама розповіла мені, як справи у неї, як Брат вчиться в школі, як Дід постійно бухає, лається з Бабулею, а та телефонує Мамі й постійно скаржиться на Діда. Приблизно так всі наші розмови і виглядали. Я коротко доповідав про обстановку, часто не договорюючи, що відбувається насправді, й просто слухав, як Мама ділилася зі мною своїми побутовими справами.

Сказати по правді, мені чомусь було складно розмовляти з рідними. Було присутнє якесь напруження з мого боку, але я не міг зрозуміти, в чому саме справа. І з початку бойових дій, з кожним місяцем це напруження у мене зростало все більше і більше.

* * *

5 липня громадянин Росії, житель Москви, лідер терористів Стрелков разом із членами свого бандформування вийшов зі Слов’янська і Краматорська та втік у Донецьк. Для всіх нас це була знакова подія. Ми повірили, що кінець війни дійсно близький. Настільки близький, що я думав, ніби до кінця мого контракту, в жовтні, буду вже цивільною людиною, яка пройшла війну і перемогла в ній.

Одразу після цієї події штаб АТО перемістився на Краматорський аеродром. Приїхала велика кількість інженерної техніки, всюди викопали шанці, бліндажі, поставили десятки наметів і навіть здоровенний телевізор. Щодня наші «Смерчі» вели вогонь у невідомому для мене напрямку. Аеродром із тихого затишного місця перетворився в гучне і вкрай жваве. Але мені в принципі було все одно. Я розумів, що скоро нас відправлять далі, туди, де тепер передова. Тому я просто відпочивав.

У наступні кілька днів всю нашу бригаду зібрали в одному місці. Більшість були зняті з різних блокпостів, але був і підрозділ, який воював під Ямполем. Вони знехотя розповідали про жах, який там творився.

Вся наша техніка була вишикувана на великій порожній ділянці, порослій травою. БМД і БТР-Д було багато, але враховуючи, що це вся 25-а бригада, було сумно. Набір техніки тягнув максимум на півтора повноцінних батальйони при тому, що там були машини окремих рот і дивізіонів. За ці кілька місяців війни ми втратили дуже багато техніки. Тому спішили відремонтувати, що могли.

Зустрілися люди, які не бачили один одного кілька місяців… дуже важких місяців, які для багатьох наших друзів виявились останніми у житті. Ми обнімалися, плакали, пили (крім мене) і не думали ні про що, крім сьогоднішнього дня. Ми знали, що це не кінець, а короткий перепочинок перед наступним забігом, який буде а житті багатьох найжахливішим, істеричним, кривавим і чесним.

БМД, яка весь цей час служила мені будинком, була віддана в підрозділ, якому належала по штату, а я переїхав у намет своєї роти. Днями нас обіцяли відправити у відпустку на тиждень, і я всерйоз задумався: «А чи хочу я у відпустку?». Мене не тягнуло додому, я ні за чим не нудьгував. Все, що мені було потрібне для того, щоб добре почуватися, можна знайти і тут. Хіба що… я міг би з’їздити до Києва. Здається, я починав закохуватися.

Мені вручили нову машину — БТР-Д, яку терористи у квітні забрали у нас, а тепер ми повернули її. Зверху на ній була встановлена зенітна установка ЗУ-23-2, на якій замість стандартних сидінь були прикручені зручні автомобільні. Виглядала машина досить переконливо. Двигун був дуже потужним, і коробка працювала чудово. Я почувався щасливим. Мені дали день на те, щоби привести її до ладу і бути готовим до виїзду на якийсь блокпост із підрозділом з першого батальйону. Ця новина мене втішила. Я відчував, що вже навідпочивався. Але в призначений день ми не виїхали. А мені сказали чекати.

Знову переїхав у машину, щоб бути постійно поруч з нею. У бойових машинах завжди є що ремонтувати і вдосконалювати. Зручно було жити в машині, прокидатися зранку й одразу приступати до ремонту. Командир підрозділу, до якого мене відрядили, не заважав мені працювати, і я мав повну свободу дій. Більше того, він радився зі мною щодо техніки, пропонував мені людей на допомогу і навіть сам збирався