Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

збирати передачі — це так мізерно мало! Збираю, купую — так, але…

Не знаю, як вам особисто я можу зараз допомогти.

Те, що ти й інші хлопці робите там, взагалі те, чому ви там, — просто безцінне! І мого „спасибі“ мало — але все одно — спасибі!!! І від мене, і від багатьох-багатьох інших.

Є з колегою ідея, як допомогти/спробувати допомогти хлопцям, які повернулись уже з каліцтвами. За принципом „дати вудку і навчити рибалити, а не просто дати рибу“.

Самі працюємо в IT, ось є ідея та бажання навчити хлопців того, що самі вміємо, і, може, вийде допомогти влаштувати їх на роботу. Все-таки робота головою, отже, ймовірність є. Це поки ідея, подивимося, що вийде. Тому що гроші на ліки/лікування — це так, але життя все одно продовжується, і треба „ставати на ноги“.

Ходили у шпиталь тут, у Києві, хотіли просто підтримати хлопців, не пустили…

Не знаю… Не можу зрозуміти, як деякі люди можуть сидіти тут і не дуже заморочуватися.

Напевно, якось нерозумно писати тобі за свої переживання і потуги хоч щось зробити, коли я все-таки тут, а ти там у пеклі.

— так, дійсно, спекотно, як у пеклі. Я пересів туди, де була тінь.

— Та… листів на війну я раніше не писала, тому, може, і дурниці пишу, вже вибач…

Наш спільний друг, який ананаси тобі передав, сказав, що тебе там кудись перекидають… Сподіваюся, потім скажеш, куди.

Будь ласка, передай йому весь список потрібних вам речей, а я буду намагатися допомогти з цим. Тільки не соромся, говори все, як є. Він говорив, що телефонує іноді тобі, хоча пару днів вже нічого не говорить. Мені прямо якось незручно щоразу його про тебе запитувати… Ой, за всіх вас, звісно :-)

Ах, а чи зробив шнурівки з гадюки? :-)  Я бачила на твоїй сторінці у facebook фотографії. Наш друг показав мені тебе там, коли розповідав про ананаси. Там я і читаю твої новини, якими ділишся.

Що ще сказати… Я тобі від щирого серця бажаю повернутися живим, неушкодженим, не втратити віру в людей та бажання жити і рухатись далі. І повернутися скоро!

* * *

Ось, написала все це ще вчора, а сьогодні прочитала на твоїй сторінці, де ти вже. Вибач, питала про тебе у інших людей на facebook (які до вас також їздять), сказали, що за останні три дні у вас втрат немає. Ти навіть не уявляєш, як я рада!!! Я не маніячка, зазвичай так за людьми не стежу :-)

По правді кажучи… Мене дуже „ковбасить“ тут за тебе, І я уявити не можу, як важко твоїм рідним та друзям увесь цей час. Коли не знаєш, яка новина до тебе може прийти наступною. Хоча кому я це кажу… у вас же там не ясніше.

Сподіваюсь, у вас хоч іноді зв’язок буває, щоб зателефонувати рідним, дружинам, дівчатам. Хм, і це незрозуміле кільце у тебе на ланцюжку, хммм… :-)

З приводу телефону… наш друг може передати мені номери телефонів, кому потрібно поповнити рахунок — я без проблем можу поповнювати, щоб завжди був залишок на рахунку у вас. А то ті картки передавати — довго і мало. А може, вам всім і поповнюють, і це взагалі не проблема — я ж не знаю…

Повертайся, будь ласка.

P.S. А фотка — для підтримки бойового духу :-)  Це я, ага :-)»

Далі дата й ім’я.

* * *

Оце так справи… Я інколи викладаю в соцмережі фотографії з гарним змістом, щоб Мама не хвилювалась. І фотографії процесу приготування змії теж виклав. Мені це було потрібно для заспокоєння моїх рідних, але те, що хтось сторонній може зацікавитися моєю сторінкою, читати мої «новини» — я і подумати не міг.

Так, якщо я правильно зрозумів, волонтер передав мені банку ананасів, взяв мій номер телефону і розповів про мене дівчині, яка цю банку йому вручила раніше. І весь цей час вона стежила за тим, що я публікував на своїй сторінці, й, схоже, встигла закохатися. «Кільце» на шиї… моє золоте кільце. Або не моє?.. Одягнути — на душі боляче, а залишити десь — совість не дозволяє. Ніхто не знає, що це за кільце. Нехай так і залишається. Це нікого не стосується, крім мене.

— Алло, друже, привіт, — привітався я, не чекаючи стандартного «алло», як тільки взяли трубку.

— Привіт. Як там справи у Вас? — відповів волонтер.

— Усе тихо. Це ти приїжджав і передав мені лист?

— У мене не вийшло. Там інші хлопці приїхали.

— Слухай, а що це за дівчина?

— Хороша дівчина, гарна, розумна, добра, — він засміявся.

— Друже, ти знаєш, що сватання — справа невдячна?

— А хто ж вас сватає? Я просто розповів їй, кому віддав фрукти, і показав твою сторінку в ФБ.

— Ясно. А дай мені її номер, будь ласка.

— Так, зараз СМСкою пришлю.

— Дякую. Чекатиму.

* * *

— Алло, — відповів приємний жіночий голос.

— Алло. Здрастуй. Розповідай.

— А хто це?

— Любитель ананасів, — жартівливо відповів я.

— Ой. Вибач, — почув збентеження в жіночому голосі. — А де ти взяв мій номер?

— Ну, тут варіантів небагато.

— Так, дійсно.

— Значить, ти боїшся сюди їхати, бо тут купа стурбованих хлопців, але водночас надсилаєш такому ж стурбованому своє фото?

— Я не так написала, — вона засміялася.

— Ну, від перестановки доданків сума не змінюється. Ну, то таке… Я тебе не відриваю?

— Ні, я сьогодні працюю вдома.

— Працюєш в ІТ-сфері?

— Так.

— Сказати по правді, ти моя перша знайома, яка працює в цьому напрямку. Хоча, у мене взагалі мало знайомих не з армії.

Ба-БАХ!! Метрів за сто від мене пролунав вибух. «Як же невчасно», — подумав я.

— Що це? — стурбовано запитала вона.

— Зараз, хвилинку. Тільки не клади слухавку.

Я взяв автомат і побіг до свого доту. Ба-БАХ знову. Заліз, сів на свій стільчик, приклав телефон до вуха:

— Слухаю тебе.

— Що це було?

— Опади. Не бери в голову. У цьому регіоні зараз сезон… опадів.

— Тобі не небезпечно розмовляти по телефону?

— Ну, я не знаю… хіба що, якщо ти маніячка, і при зустрічі ти мене вб’єш… тоді так, небезпечно.

— Не смішно.

— Не погоджусь.

— Я не маніячка, — в динаміку почулось хіхікання.

— Навіть не сумніваюся.

Ба-БАХ.

— Блін, це по вас стріляють?

— Та ні. Це ми, — нешкідлива брехня на благо.

— A-а. Ну тоді добре. Якщо це так…

— А що, як це не так? Ти приїдеш мене рятувати?

— А ти