Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Ви вірите в те, що я — ця дитина? — пошепки питаю я.

— Ти — саме ця дитина.

— Що сталося з жінкою? — я знаю відповідь, але повинна її почути, маю запевнитися.

— Коли чоловіки прийшли по неї, вона відбивалася. Одного вона прикінчила, а другому встигла простромити кинджалом око. Все це заради того, аби лиш захистити своє любе дитя.

— Чоловік, якому вона виколола око… Він не помер, так?

— Так. Я бачила, як він тебе забирав.

А тоді він виростив мене як власну дитину. В мені спалахує вогонь ненависті.

— Ви все це бачили? Чому ж не допомогли їм?

Вона зітхає.

— Це не було так просто, як може здатися. Однак я знала, що прийде день — і ти повернешся. Ти прийшла, і я допоможу тобі.

Я витираю сльози, що котяться по моєму обличчю; злість роздирає нутро. Це надто важко: втрата батьків; брехня і зрада чоловіка, якого вважала своїм батьком; думка про життя, яке могла мати.

— Час дізнатися твоє справжнє ім’я, яке дали тобі твої батьки під час твоєї першої подорожі на піски. Це ім’я символічне.

— Моє ім’я? — ніяк не збагну, навіщо Адлеру було його змінювати.

— Так… Ти Мейрін. Зірка Морів.

Всередині мене щось здіймається — щось знайоме, але забуте, і воно радше бентежить мене, ніж заспокоює. Я відчуваю силу, що міститься у моєму західному імені.

— На Заході всі імена мають приховане значення? — я намагаюся зрозуміти.

Естер хитає головою.

— Ні, зовсім ні. Це така старовинна королівська традиція. Це був мій подарунок у день твого народження, щоб наділити твоє ім’я чарівною силою. Ти — істинне дитя Островів. Остання з роду Грифів… — вона зітхає, занурившись у спогади. — Адлер не хотів, щоби ти про це дізналася… — за мить вона продовжує: — Він не хотів, щоб ти знала про себе правду.

— Але чому?

Естер торкається своїм великим пальцем мого чола, і перед очима в мене миготять мої найперші спогади — про те, як я мало не втопилася.

Та цього разу я бачу, як Адлер штовхає мене і дивиться, як я борюся зі стихією, а потім витягує мене на борт, наче старе рядно.

Я відкриваю очі й пильно дивлюся на Естер.

— Він хотів, аби я боялася води. Щоб я залишалася його полонянкою на кораблі.

Щоб контролювати мене, гратися, наче з лялькою.

Естер сумно киває.

— Назви тебе Мейрін, ти б ніколи не боялася океану, адже ти народжена, щоб любити його. Це ім’я наділило б тебе силою, як і сподівалися твої батьки: силою злитися із водою, так само, як і поєднатися із землею.

Ще одне, чого Адлер мене позбавив.

— Споконвічно доводиться приймати важкі рішення, — тихо мовить Естер. — Наважившись на щось, ми вчимося жити з цим, от і все. Ти маєш боротися з тими, хто йде проти тебе.

— А якщо я не зможу цього зробити? Якщо мені не вдасться його зупинити? — відчай розриває мене на шматки.

— Чому ти сумніваєшся в собі?

Вона висмоктує з мене відвертість, наче отруту з рани.

— У мені живе темрява. Я можу враз перетворитися на нього — холоднокровного вбивцю, і це мене лякає. А якщо в мені зануртує жорстокість, на яку я, будьте певні, спроможна?

— Твоя мати була такою ж, як і ти, — несла у серці мир. Ніжна душа. Але вона боролася заради тебе. Цей світ жорстокий. Захищати тих, кого любиш, захищати себе — це в жодному разі не робить тебе схожою на людей, в яких вбивство — у крові, — вона подається вперед і гладить брошку в моїй долоні. — Ти можеш здолати Адлера голими руками. Ти знаєш його краще за будь-кого. Використай те, що знаєш, — так ти зможеш це завершити.

— Я вірила в те, що він мій батько. Я зовсім його не знаю, — в мене аж пече у грудях від усвідомлення зради.

Вона сумно посміхається.

— Знаєш… — вона замовкає, вагаючись. — Ти знаєш його так само, як я.

Я витираю сльози, відчуваючи, що зараз вона скаже щось важливе.

— Я була його коханою.

Я витріщаюся на неї, не ймучи віри.

Усвідомлення сенсу її слів складає всю мозаїку.

Естер сумно дивиться на мене.

— Це через мене він знайшов твоїх батьків. І через тебе. Сила твого імені… А моя дружба стала їхнім смертним вироком.

Вона замовкає, а я чекаю, що вона знову зануриться в минуле, що терзає її не менше, ніж мене.

— Я збиралася податися з ним світ за очі, — починає вона, пригнічено посміхаючись, — почати нове життя на його кораблі у статусі дружини. Але тоді він прийшов до мене з тобою на руках. Крізь шматину, якою він перев’язав поранене око, сочилася кров. Він розповідав мені байку про розбійників, про якусь засідку, але коли я торкнулася твоєї щічки, то побачила всі ті жахіття так чітко, ніби я сама там була, і мій світ обернувся на руїни. Я усвідомила, що надто багато відкрила чоловікові, від якого взагалі мала б триматися подалі, дозволила любові засліпити мене, заслонивши правду. Знала, що кров моїх друзів на моїх руках так само, як і на його. Він хотів, щоб я виховувала тебе разом із ним. Коли я відмовилася й спробувала вихопити тебе з його рук, він штрикнув мене кинджалом і залишив помирати.

Вона відтягує свою сорочку, щоб показати блідуватий шрам від опіку на лівій частині грудей.

— Мої мікстури врятували мені життя, хоч розбитого серця так і не зцілили.

— Ти Діва, — промовляю ледь чутно.

Нарешті я розумію, чому вона така мені знайома — кожнісінький день свого життя я вдивлялася у її постать, розміщену на носі корабля.

— Звісно, Адлер сприйняв мою відмову, як чистої води зраду. Та я зрозуміла, який він монстр, хоча для тебе було б краще, якби я пішла з ним. Гадаю, тепер він і не впізнав би мене.

— Навіщо? — ми зустрічаємося поглядами. — Навіщо він їх убив?

— Через дівчинку зі знаком півмісяця — його найбільший трофей. Щоб він зміг назвати тебе своєю, мали загинути всі.

Я відвертаюся від неї й змикаю повіки. Все це почалося тут, у цьому місці, тож я знаю напевне, де це повинно закінчитись.

Палке відчуття мети стискає мене лещатами.

Моїх батьків убили. Моє життя вкрали.

Наступного разу ми з Капітаном Адлером зустрінемось, і я його вб’ю.

Тепер я впевнена в цьому.

XXII

Я хочу негайно пуститися в дорогу, та Естер вмовляє мене трішки перепочити,