Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти – ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю…

Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг.

– Я щиро шкодую, коли образив вас, – сказав цар.

– Ет, пусте. Я добре розуміюся на людях і бачу, що ви людина порядна. А від порядної людини можна прийняти й образу. Крім того, істина є істина. Скажу вам по секрету, я теж іноді заздрив, навіть мухам. Та й кому не позаздриш, коли почуваєш, що ти у в’язниці? Ви згодні? Якби мені таку психічну організацію, щоб я жив ніби в горіховій шкаралупі, а уявляв себе володарем усесвіту, це було б чудово. Але я не такий. Царю, я з тих, хто перетворюється. Ви у зовсім іншому становищі. Ви належите до тих, хто вже утворився, ви існуєте. Мені доконче треба урвати процес власного перетворення. Христе-Боже, ну коли я утворюся нарешті, коли існуватиму? Я чекав такої нагоди з біса довго. Може, мені слід би виявити більше терпіння, але Богом вас заклинаю, ваша царська величносте, зрозумійте, що зі мною діється. Отож прошу вас, благаю: дозвольте мені вийти на арену! Чого я раптом так завівся, я до пуття не знаю, але відчуваю, що повинен зробити те, що надумав, і це, може, мій найголовніший шанс. – Я обернувся до слідчого, що стояв у своїй леопардовій шкурі та манжетах, тримаючи в руці кістяний жезл, показав йому свої долоні й промовив: – Зачекайте, добродію, зараз я зроблю, як ви хочете.

Я спливав потом від спеки, я весь пашів від розумової гарячки й говорив, майже не думаючи, що кажу:

– Царю, повірте, я з вами дуже щирий. Таким відвертим я досі ні з ким не був. Кожна людина, яка народилася на світ, має проникнути в життя на повну глибину – інакше біда! Так от, ваша царська величносте, я, здається, заглянув у свою глибину. Ви ж не думаєте, що я здатний відвернутися від своєї власної безодні, правда ж, не думаєте?

– Ні, пане Гендерсон, – відповів Дафу. – Щиро кажучи, я так не думаю.

– Тоді повірте, що зараз я переживаю такий момент, – сказав я.

Він лежав у гамаку й слухав мене з лагідним виразом на замисленому обличчі.

– Гаразд, хай буде що буде, даю вам дозвіл. Не бачу підстав, щоб його не дати.

– Дякую, величносте. Дякую.

– Отже, дійте. Ми всі чекаємо.

Я відразу підхопився на ноги, стяг через голову теніску, випнув груди, провів по них та по обличчю долонями і вийшов на арену – високий, громіздкий, відчуваючи, якими неполадними видаються на моєму величезному тулубі коротенькі штанці. Спершу я опустився перед богинею на одне коліно. Потім окинув її прискіпливим поглядом, водночас осушуючи пилюкою вологі долоні і обтираючи їх об свої злинялі шорти. Ні крики варірі, ні навіть гуркіт їхніх високих барабанів майже не доходили до мого слуху. Всі звуки лунали в якомусь іншому вимірі, десь за межами великого кола. Дикунські звички та криклива вдача африканців, що лаяли своїх богів і страчували своїх ближніх, підвішуючи їх униз головою, не мали ніякого стосунку до почуттів, що нуртували в моєму серці. Ці почуття, ні з чим не пов’язані, були річчю в собі. Всю свою увагу я зосередив на одному величезному предметі. Моє серце вимагало, щоб я вхопив руками масивну Мумму й підняв її.

Підійшовши ближче, я побачив, яка вона велетенська, яка розкарякувата й безформна. Вона була змащена і блищала в мене перед очима. По ній повзали мухи. Одна з тих маленьких летючих сфінксів сиділа в богині на губі й умивалася. Як швидко втікає муха, коли відчує небезпеку! Рішення вона приймає вмить, і таке враження, що ніякої інерції долати їй не доводиться: немає нічого зайвого в рухах мухи, яка рятується втечею. Коли я заходився робити своє діло, всі мухи з лунким дзижчанням злетіли в спекотне повітря. Не вагаючись, я обхопив Мумму руками. На запитання, яке постало переді мною, я не збирався відповідати «ні». Я притиснувся до неї животом і трохи зігнув ноги в колінах. Вона пахла, як пахне літня жінка. Бо вона й справді була для мене не ідолом, а живою особистістю. Ми зустрілися як суперники, але водночас і як близькі люди. Я притулився щокою до її дерев’яних персів, зігнув коліна і сказав з таємною втіхою, яку ми переживаємо уві сні або у вихідний день, коли повітря напоєне теплом та овіяне лінивим вітерцем і коли справджується кожне бажання:

– Відривайся, відривайся від землі, моя люба. І не пробуй здаватися важчою, ніж ти є; бо якби ти важила навіть удвічі більше, я тебе однаково підняв би.

Доброзичлива дерев’яна Мумма з її застиглою усмішкою схитнулася під моїм натиском і подалася; я відірвав її від землі, підняв і переніс на двадцять футів туди, де вже стояли решта богів. Варірі аж підскакували на своїх вапнякових лавах, верещали, співали, шаленіли, обіймалися і славили мене.

А я стояв і мовчав. Тут, поруч Мумми, що перебралася на нове місце, я почував себе неймовірно щасливим. Я так радів своєму успіху, що все моє тіло повнилося ніжним теплом, лагідним і священним світлом. Хворобливі відчуття, які мучили мене з самого ранку, тепер обернулися на свою протилежність. Біль і смуток перейшли в тепло й насолоду. Як ви вже знаєте, таке траплялося зі мною й доти. Нестерпний головний біль часто змінювався болем у яснах, що був сигналом близького блаженства. А бувало, це відчуття опускалося з ясен у груди і там пульсувало ритмами солодкої втіхи. Знав я також хвилини, коли різі в шлунку мовби м’якшали, розливалися в животі приємним теплом, що напливало й на статеві органи. Такий-бо я є. Ось і тепер лихоманка обернулася бурхливими радощами. Мій дух пробудився