Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

їж дужче, наїдайся, скільки влізе. Ми — хазяї не скупі.

— Спасибі. Покурити б оце...— Григорій узяв запропоновану йому цигарку, підійшов до чавуна, що стояв на лавці, і, відсунувши дерев'яний кружок, набрав води. Вона була холодна і трохи солонувата. Сп'янілий від їди Григорій жадібно випив два великих кухлі води, після цього з насолодою закурив.

— Козаки нас не дуже привітно приймають,— продовжував розказувати Фомін, підсідаючи до Григорія.— Настрахали їх минулого року під час повстання... Але добровольці є. Чоловіка сорок вступило. Та нам не це потрібне. Нам треба весь округ підняти, та щоб і сусідні округи, Хоперський і Усть — Медведицький, підсобили. Отоді ми побалакаємо по щирості з радянською владою !

За столом лунала гучна розмова. Григорій слухав Фоміна, крадькома поглядав на його сподвижників. Жодного знайомого обличчя! Він і досі не віриві Фоміну, думав, що той лу-каївить, і з обережності' мовчав.'Алеї й мовчати весь час — теж не можна було.

_ Якщо ти оце, товаришу Фомін, сурйозно говориш, то

чого ж ви хочете ? Нову війну зачинати ? — спитав він, намагаючись оді-гнати сонливість, що налягала на нього.

— Я вже тобі про це сказав.

— Владу змінювати?

— Так.

— А яку ж настановляти ?

— Свою, козачу!

— Отаманів?

— Ну, про отамані® трошки почекаємо говорити. Яку владу народ вибере, таку й настановимо. Але це діло не скоро буде, та мені й байдуже до політики. Я чоловік військовий, моє діло — знищити комісарів і комуністів, а про владу, це тобі Капарін, мій начальник штабу, розкаже. Він у мене голова— на такі штуки. З головою людина, грамотна.— Фомін нахилився до Григорія, шепнув : — Колишній штабе —капітан царської армії. Розумний хлопець ! Він зараз спить у кімнаті, чогось прихворів, мабуть, з незвички: переходи

робимо великі.

У сінях почувся гомін, тупотіння ніг, стогін, стримана! шамотня і приглушений крик: "Дай йому в— душу!" За столом зразу вщухла— розмова. Фомін насторожено глянув на) двері. Хтось рвучко відчинив їх. Низом покотились у кімнату білі клуби пари. Високий чоловік без шапки, в стебнованій захисній ватянці й сивих валянках, від звучного удару в спину, хилячись наперед, швидко ступив кілька разів, спотикаючись, і сильно вдарився плечем об виступ печі. З сіней хтось весело крикнув перед тим як зачиняти двері:

— Візьміть ще одного!

Фомін устав, поправив на гімнастерці пояс.

— Ти хто такий? — владно спитав він.

Чоловік у ватянці, задихаючись, провів рукою по волоссі, спробував ворухнути лопатками і скривився від болю. Його вдарили по хребту чимось важким, як видно — прикладом.

— Чого ж мовчиш ? Мову одібрало ? Хто такий, питаю ?

— Червоноармієць.

— Якої частини ?

Дванадцятого продовольчого полку.

А — а, це — знахідка ! — усміхаючись, промовив! один з тих, що сиділи за столом.

Фомін продовжував допит:

— Що ти тут робив ? 1

Загороджувальний загін... нас послали...

Зрозуміло. Скільки вас було тут у хуторі? . 0 і

— Чотирнадцять чоловік.

— Де інші ?

Червоноармієць помовчав і з напругою розняв губи. В горлі його щось заклекотіло, з лівого куточка рота потекла на підборіддя тоненька струмина крові. Він витер губи рукою, подивився на долоню й витер її об штани.

— Ця сволота ... ваша...— ковтаючи кров, заговорив він булькаючим голосом,— легені мені одбив...

— Не лякайся ! Вилікуєм ! — насмішкувато сказав присадкуватий козак, встаючи зза столу, підморгуючи присутнім.

— Де інші ? — вдруге спитав Фомін.

— Поїхали в Єланську з обозом.

— Ти звідки ? З яких країн уродженець ?

Червоноармієць глянув на Фоміна гарячково блискучими

голубими очима, виплюнув під ноги згусток крові і відповів уже чистим звучним баском :

— Псковської губернії.

— Псковський, московський... чули про таких...— насмішкувато сказав Фомін.— Далеко ти, чоловіче, забрів за чужим хлібом... Ну, досить говорити ! Що ж нам з тобою робити, га ?

— Треба мене відпустити.

— Простий ти чоловік... А може, справді відпустимо його, хлопці ? Ви — як ? — Фомін обернувся до тих, що сиділи за столом, посміхаючись у вуса.

Григорій, що уважно стежив за всім, побачив стримані розуміючі усмішки на бурих, обвітрених обличчях.

— Нехай у нас послужить місяців зо два, а тоді пустимо, його додому, до жінки,— сказав один з фомінівців.

— Може, і справді послужиш у нас ? — спитав Фомін, марно намагаючись приховати усмішку.— Коня тобі дамо* сідло, замість валянків—нові чоботи з дутими халявами... Погано вас одягають ваші командири. Хіба це взуття ? Надворі відлига, а. ти у валянках. Поступай до нас, га ?

— Він — мужик, він верхи зроду не їздив,— по — блазенському, удавано тонким голосом прошепелявив один з козаків.

Червоноармієць мовчав. Він притулився спиною до печі, оглядаючи всіх посвітлілими ясними очима. Час від часу він кривився від болю і трохи відкривав рота, коли йому було важко дихати.

— Лишаєшся в нас, чи як ? — перепитав Фомін.

—. А ви хто такі є ?

— Ми ? — Фомін високо підняв брови, розгладив долонею вуса.— Ми — борці за трудовий народ. Ми проти гніту комісарів і комуністів, от ХТО МИ такі:

І тоді на обличчі червоноармійця Григорій раптом побачив усмішку.

— Виходить, он ви хто... А я собі думав, що воно за люди ? — Полонений усміхався, показуючи офарбовані кров'ю зуби, і говорив так, наче був приємно здивований почутою новиною, але в голосі його звучало щось таке, що примусило всіх насторожитись.— По — вашому, значить, борці за народ ? Та — а — ак. А по — нашому просто бандити. Та щоб я вам служив ? Ну, й чудні ви, їй — богу !

— Ти теж веселий хлопець, як я на Тебе подивлюсь...— Фомін примружився, коротко спитав : — Комуніст ?

— Ні, що ви ! Безпартійний.

— Непохоже.

— Чесне слово, безпартійний!

Фомін прокашлявся й обернувся до столу.

— Чумаков ! В розход його.

— Мене вбивати не варт Нема за що,— тихо сказав червоноармієць.

Йому відповіли мовчанням. Чумаков — кремезний красивий козак в англійській шкіряній безрукавці—неохоче встав зза столу, пригладив і так гладенько зачесане назад русяве волосся.

— Обридла мені ця посада,— бадьоро сказав він, витягнувши з купи скиданих на лавці шабель свою і пробуючи лезо її на великому пальці.

— Не обов'язково самому. Скажи хлопцям, котрі у дворі,— порадив Фомін.

Чумаков холодно оглянув червоноармійця з ніг до голови, сказав :

— Іди вперед, голубе.

Червоноармієць відсахнувся від печі, згорбився й повільно пішов до виходу, залишаючи на підлозі вологі сліди промоклих валянків.

— Йшов сюди — хоч би ноги витер! З'явився, наслідив нам тут, грязюки наніс... Який же ти неохайний, брат! — з навмисним незадоволенням говорив Чумаков, виходячи за полоненим.

— Скажи, щоб вивели на вулицю або на тік. Коло дому не треба, а то хазяї будуть сердитись! — крикнув услід їм Фомін.

Він підійшов! до Григорія, сів< поруч, спитав1:

— Короткий у нас суд ?

— Короткий,— уникаючи зустрітись очима, відповів Григорій.

Фомін зітхнув.

— Нічого не вдієш. Зараз так треба.— Він ще щось хотів сказати, але на ганку гучно затупотіли, хтось крикнув і звучно ляснув одинокий постріл.

— Чого їх там чорт мордує ! — з досадою гукнув Фомін.

Один з тих, що сиділи за столом, схопився, ударом ноги

відчинив двері.

— В чому там річ? — крикнув вія у-темряву.

Увійшов Чумаков, збуджено сказав :

— Такий меткий,— виявилось! От, чортяка! З "верхньої приступки стрибнув і побіг. Довелося витратити патрон. Хлопці там його кінчають...

—Накажи, щоб витягли з базу на вулицю.

— Я вже сказав, Якове Юхимовичу.

В кімнаті на хвилину стало1 тихо. Потім хтось запитав, притамувавши позіх :

— Як, Чумаков, погода ? Не розгодинюється надворі ?

— Хмарно.

— Як піде дощ — останній сніжок змиє.

— А нащо він тобі потрібний ? ' ' ' .

— Він мені не потрібний. По грязюці неохота брьоха-

тись. '

Григорій підійшов до ліжка, взяв свою папаху.

— Ти куди? — спитав Фомін.

— До вітру.

Григорій вийшов на ганок. Неясно світив зза хмари місяць. Широкий двір, дахи сараїв, голі верхівки1 високих пірамідальних тополь, що здіймалися вгору, накриті попонами коні біля конов'язі,— все це було освітлене примарним блакитним світлом полуночі.. За кілька сажнів від ганку, —головою в тьмяно блискучій калюжі талої води, лежав убитий червоноармієць. Над ним схилились три козаки, неголосно розмовляючи. Вони щось робили коло мертвого.

— Він ще дихкотить, їй — богу ! — з досадою сказав один.— Як же ти, косорукий чорте, так добивав ? Казав тобі — рубай у голову ! Ех, тісто неквашене !

Хрипливий козак, той самий, що конвоював Григорія, відповів :

— Дійде! Посіпається і дійде... Таї підведи ти йому голову ! Не зніму ніяк. Підводь за волосся, от так. Ну, а тепер держи.

Хлюпнула вода1. Один з тих, що стояли над мертвим, випростався. Хрипливий, сидячи навпочепки, кректав, стягаючи з убитого ватянку. Трохи згодом він сказав :

— У мене рука легка, через те він і не дійшов ще. Бувало, вдома кабана почну різати... Піддержуй, не кидай ! От, чорт!.. Егеж, бувало, почну кабана різати, все горло йому перетну, аж до душі дістану, а він,, проклятий, устане і піде по базу. І довго ходить ! Весь, у крівлі, а ходить, хрипить. Дихати йому нічим, а він все живе. Це, значить, такаї вже легка рука у мене. Ну, кидай його ... І досі дихкотить ? От диво ! А я ж йому майже до' кістки шию розтяв...

Третій розіпнув на витягнутих руках зняту з червоноар-. мійця ватянку, сказав:

— Закривавили лівий бік... Липне до рук, тьху, хай їй

грець! і ,

— Обімнеться ! Це не сало,— спокійно сказав! хрипливий і знов присів навпочепки.— Обімнеться, або одпереться. Не 'біда.

— Та ти що, і штани з нього хочеш знімати ? — незадо-волено спитав перший.

Хрипливий сердито сказав :

— Ти, якщо поспішаєш, іди до коней, без тебе, тут упораємось ! Чого ж має пропадати добро ?

Григорій круто обернувся, пішов до хати.

Фомін зустрів його коротким, вивчаючим поглядом, устав.

— Ходім у кімнату, побалакаєм, а то тут галасують дуже.

В просторій жарко натопленій кімнаті тхнуло мишами й

конопляним сім'ям. На ліжку, розкинувшись, спаві. одягнений у захисний френч невеликий чоловік. Ріденьке волосся його було скуйовджене, в пухові і дрібному пір'ї. Він лежав, щільно притулившись щокою до— брудної, в самому напірнику подушки. Висяча лампа освітлювала його бліде, давно небрите обличчя.

Фомін розбудив його-, сказав :

— Уставай, Капарін.