Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Може б, ви зачекали трохи?..

— Гаразд.

Полковник скинув високо брови.

— Правда? А то мені писати, щоб там за вами стежили... — скривився бридко.

— Як ви у цім вертепі служите? — спитав Тарас.

— Зіслали теж, із гвардії...

— Григоровичу, просіть гостей до столу! — гукнув з їдальні Шрейдерс.

Стіл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сідали також не за чинами. Тільки "новонародженого" посадовили на чільнім місці, поряд з букетом скромних квітів, які хто знає де добув Кудлай...

І раптом стало тихо.

— О, добрий ангел пролетів.... — сказав Тарас, згадавши свою поему "Тризна" і Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москві...

— Дозвольте взяти слово, — підвівся Брилкін.

— Просимо, Миколо Олександровичу! — гукнули дружно, раді його сміливості.

— Налийте всі, — сказав промовець тихо і, зачекавши, почав свій тост: — Сьогодні ми вшановуємо людину, всім нам рідну і дорогу. П'ять місяців, прожиті з нею в дружбі, на все життя залишаться для нас найкращим спомином. На жаль, ми мало знаємо його художні твори, його поезії, зате чудову душу пізнали в повній мірі, бо він людина щира, відкрита і безпосередня... П'ю за народ, — підніс бокал, — який дав нам, Росії, світові такого сина-велетня!

Тарас отерп од тих високих похвальних слів. Як у тумані бачив чарки, які тяглись до нього, торкавсь до них своєю...

— Спасибі... Ви, звичайно, по доброті душевній...

— Все правда! — мовив Лапа. — Я чув про вас багато й читав у "Русской беседе", що ви поет народний і самобутній!

— Куліш по дружбі...

— Дружба... — протяг Кадницький. — Дружба.... Вона в мистецтві, кажуть, химерна річ...

— Скоріше, ефемерна, — озвався Фрейліх, місцевий архітектор.

— Здоров'я іменинника! — втрутився Шрейдерс. Випили, мов навздогін, і почали закушувати. Були ще тости, жарти, пісні та сміх. Нарешті, за шампанським, Тарас також сказав свій спіч:

— Спасибі вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили мені! Я щиро вдячний кожному, хто мовив добре слово про іменинника, про мій народ, з яким я, правду кажучи, не розлучався і за Уралом. Тому, напевно, й вижив, бо без свого народу всі ми — билинки в полі, а з ним — дуби, вкорінені у рідну землю. Радий, що вас зустрів на трудній своїй дорозі в Санкт-Петербург! Коли б мені бог посилав усюди таких людей, як тут сидять, я був би щиро вдячний. Те, що зробили для мене ви, братове, в тяжку годину, не можна висловити словами чи оцінити... Крізь все життя я пронесу у серці всіх, хто зігрів мене у Нижнім Новгороді теплом любові й дружби!.. — Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: — А на прощання я прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вірш... Він зветься "Доля"...

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

"Учися, серденько, колись

З нас будуть люде", — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя...

Куранти Петропавловської пробили дев'ять... Дивно, та їхній бій для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з'єднана тим передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кільця!.. Аж смішно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини — дала йому в супутники аж до Москви жандарма! Ні, не для супроводу. Попутно. Він когось возив у Вятку і повертався порожняком... А може, так господь йому послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях од Пітера до Оренбурга?.. Була й приємна зустріч: із Бутаковим, що знову їхав на Сирдар'ю. Гора з горою, кажуть, не зустрічається... У Владимирі перепрягали коней, і він, зайшовши в станцію, зіткнувся із капітаном. Ще й жінку повіз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може, біль утих би.... Тоді йому, ще до Владимира, щось сталось з лівим оком. Гадав, мине, а довелося в Москві спинитись аж на півмісяця!.. Окрім царя, щось не бажало його приїзду до Петербуга... От тільки що?..

Москва його зустріла дощем і мокрим снігом. А Щепкін — радісними обіймами. Засокорив довкола нього, бідкаючись позпухлим оком, мерщій повів до лікаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. І той звелів сидіти тиждень вдома і лікуватися. На другий день навідався, додав ще двоє ліків і повторив наказ сидіти в хаті. Господи!..

Стояв похмуро біля вікна, дивився на храм святого Пимона, що тільки й видно йому було, коли влетів Михайло Максимович. Помолоділий, з вусами!..

Обняв, як брата, поцілував.

— Вітаю тебе з приїздом, з волею!

— Сиджу, сам бачиш, знову на гауптвахті, — зітхнув Тарас.

— Що з оком?

— Певно, десь застудив. У Нижньому ще не було... А ти ж тут як?

— П'ять років як одружений.

— І дітки є?

— Немає... — враз посмутнів. — Марія моя, — всміхнувся — в твої пісні закохана. І жде тебе, як бога. Коли вона при зустрічі попросить, щоб благословив, то не дивуйся...

— Слухай, — обняв Тарас його за плечі, — ти вчений муж, все знаєш... Боги також хворіють?

— Навряд.

— Не можна мені в такому вигляді являтися твоїй жоні Марії! Побачить, що я не бог.

— Веселий ти чоловік. Як і колись...

— Бабу гріє не кожух, а веселий теплий дух. Чував таку примовку?.. Цим духом, брате, й гріємося...

— Як там було, в солдатчині? — спитав, помовчавши, учений муж.

— Погано.

— Писав? Про прозу знаю. А вірші?

— Теж. Чотири перші роки.

— І малював?

— Потроху... Як мав на чому й чим малювать...

— А заборона?

Що міг йому відповісти!..

— Всі заборони для того й робляться, щоб їх порушували, — пожартував.

— Я чув, що сам Микола-цар, власноручно...

— Народ — мій цар, — сказав Тарас. — Йому одному вірю і підкоряюся!

Михайло глянув з подивом і перевів розмову на іншу тему. Увечері піднявсь до нього Щепкін і попросив, ніяковіючи, зійти униз, де у вітальні зібрались гості-друзі й жадають хоч поглянути на знаменитість.

— Іти в такому вигляді? — торкнувся Тарас пов'язки на голові. — Подумають, що я у тій пустелі потурчився, побусурманився.

— Ти ж сам казав, що хочеш щось написать про дервіша, — всміхнувся Щепкін. — Руки отак склади і привітайся: "Аллах екбар!"

— Тобі ось смішно, а як мені?..

— Сміливо йди. Там люди всі розумні та просвіщенні. Тобі вони сподобаються, — сказав уже серйозно господар дому.

Сходив слідом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги. Гостей було душ п'ять чи шість. Разом із домочадцями утворювали маленькі групи. Дружно всі повернулися у їхній бік, коли почули скрип дерев'яних сходинок.

— Дозвольте вам представити, — врочисто мовив Щепкін. — Тарас Шевченко.

Групки умить розпалися, і гості, не приховуючи свою цікавість, пішли назустріч. Тисли по черзі руки.

— Бабст.

— Афанасьєв...

Останній — вже немолодий, з допитливим і важкуватим поглядом — назвався раптом Кетчером. Тарас затримав руку і запитав:

— Микола Христофорович?

— Так, — усміхнувся Кетчер.

— Перекладач і видавець Шекспіра?

— Він самий! — мовив Щепкін. — Не сумнівайся...

— Готовий вам поцілувати руку, — сказав Тарас схвильовано — Ця праця ваша мені відкрила чарівний світ! Які думки герої, стиль!.. Я книги ці возив з собою всюди по Україні, та й за Уралом, куди мені прислали їх як найдорожчий, безцінний скарб.

— Так любите цього поета?

— Обожнюю!

— Я теж... — всміхнувся Кетчер.

— Недавно я писав у Пітер другові, щоб десь купив і вислав мені у Нижній Новгород його у вашому перекладі.

— І що?

— Це штука, каже, рідкісна і дорога.

— Друкується нове видання. Матимете.

— Не знаю, як і дякувати!..

— Ну, все, — промовив Щепкін. — Зустрілись два шекспіромани, і їм уже ніхто й ніщо не треба...

Тарас, хоч чув ту репліку, узяв під руку Кетчера й відвів набік. Він, може, ждав цієї диво-бесіди десяток літ!..

За кілька днів, коли йому полегшало і лікарі пообіцяли скоро його звільнити із гауптвахти Пимона, як називав він свою кімнату-келію, Тарас не витримав і ввечері тихцем подався до Рєпніної. Ішов немовби й весело, а як торкнувся дверей її квартири, щось раптом зрушилося в його душі, осунулося, і з тих руїн спливло колишнє — добре і гіркувате. А ще — чому вона покинула йому писати й не обізвалася до нього в Нижній Новгород?.. Хотів уже вернутися, та переміг хвилинну слабість і подзвонив.

Зустріла його покоївка.

— До кого ви? — спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкапові грубі чоботи.

— Княжна Варвара вдома?

— О цій порі вона нікого...

— Рибонько, піди й скажи Варварі Миколаївні, що хоче бачити її Тарас Шевченко, — сказав, уже дратуючись. — А я тим часом скину свій кобеняк...

Скрививши губи, вона пішла в покої. Невдовзі швидко вийшла княжна Варвара. Та і не та... Спинилася біля дверей, немов об щось спіткнулася...

Він підійшов, гамуючи у горлі сльози, взяв білу ніжну руку й поцілував. Заплакавши, вона його перехрестила мовчки і відступила, щоб міг пройти.

— Давно в Москві? — спитала, коли обоє сіли в зручні високі крісла.

— Вже тиждень. З оком щось у дорозі сталося, і лікарі мене із хати не випускали.

— А нині?

— Втік! Семенович і той не знає, що я чкурнув... Дивилася на нього так, неначе ще не вірила в його реальність. Та і не та...

— Навіщо ця борода? — спитала раптом. — Вибачте...

— Щоб не впізнали у Третім відділі, — пожартував. Княжна чомусь спахнула й сховала очі.

— Мабуть, ви хтозна-що подумали, — озвалась згодом тихо, — коли я враз не стала писати вам?..

— Якщо казати правду, то й досі я не можу того збагнути... Ви й Лизогуб...

— Орлов обом суворо заборонив. Мені листом, а Лизогубу усно. Від государевого імені граф попередив, щоб взагалі я не втручалася у справи Малоросії. І пригрозив.

— Катюга...

— Бог йому суддя, — смиренно склала руки. Ще й закотила очі, немов хотіла вгледіти когось на небі-стелі. Колись вона не мала такої звички. І, як не дивно, вона потовщала та помолодшала... В очах з'явився якийсь незвичний іскристий блиск... Гай-гай!.. А втім, яке йому до того діло!..

— Дозволили вам жити в Петербурзі?

— На ланцюгу. Сиріч під наглядом поліції.

— Напевне, ви і досі для них страшні...

— Бо з бородою! — звернув на жарт. Всміхнулася. Так, як колись, в Яготині.

— Ви тут давно?

— Відколи мама вмерла...