Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарiвнi з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!

- Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашої шляхетської верстви! Ми принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! - репетували деякi пани. - Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!

Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди, котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських панiв i польських iсторикiв.

- Не козаки порушили згоду, а ми, - говорили декотрi пани. - У всьому винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки однiмали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за їх: вони бились з нами за волю, а ми - за безсиле панування... Тодi, як Адам копав землю, а Єва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав хлопом.

Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ї козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:

- Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща має ворогiв - шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Українi. Але потiм, як мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцької умови: завести унiю, притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на Українi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути дiло на Українi по-давньому.

Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною надiєю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi затвердили своєю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькi пункти.

Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.

В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король прощає усi козацькi давнi провини, приймає Україну в пiдданство i затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на Євангелiє. В своїй присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по їх праву i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не додержав моєї присяги, то народ український не повинен менi покорятись".

Пiсля короля присягали архиєпископ прiмас гнiзненський, єпископ вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i пiдканцлери Королiвства Польського.

Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi. Київський митрополит Дiонiсій Балабан принiс Євангелiє, обковане золотом, i золотий хрест i поклав їх на столi. Генеральна старшина присягала по одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору. Генеральний писар Груша висловив за їх усiх присягу.

Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в руку, i ввесь збiр з церемонiєю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.

Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв [ то ] червоними, то синiми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок. Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх одчинених вiкон визирали гарнi панни та панiї в пишних уборах. Покрiвлi будинкiв були обсипанi народом, неначе їх обсiли хмарами галки. Блискучий кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили, вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав, миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир i спокiй в Польщi, що Україна знов пристає до згоди з Польщею.

Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i її дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала своїм м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами серед мертвої тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в одчинених вiкнах i на дахах.

Серед мертвої тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше. Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому небi, в майському повiтрi.

В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось на улицi й на дахах. Усi