Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

А був же час, що вони нікуди не відлітали. Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не заморозить. Вона завжди тепла. Був час, коли журавлі не відлітали. Тоді не було зими, і ніхто не замерзав. З’явилися погані люди. Вони накинулися на журавлиних дітей. Ставили сільця, стріляли в них на льоту, мало всіх не перебили.

Знявся вгору журавлиний ватажок, крикнув до тих, що вціліли. І повів їх у далеку дорогу.

Полетіли журавлі — понесли з собою тепле літо. А на людей упала зима. Стиснули землю морози, замели снігом.

Чекайте, поки журавлі вернуться!

Побили, понівечили колись лихі люди журавлиних дітей. А сірі птахи не пам’ятають зла. Вони вертаються до своїх гнізд і ведуть за собою весну. І квітує земля. Журавлі приносять на своїх крилах людям дітей, щоб люди ніколи більше нічиїх дітей не били.

Але не минається, не втихає журавлина туга:

— Кру-кру…

Воксанка слухала казку, яку їй послало небо.

Гасне день, і червоні шати неба ніби хтось замальовував синім і чорним — насувалася хмара. Не видно середини міста — старої Софії. Але там стояло біле і золоте. Там не меркло. А околиці потемніли.

Воксанка м’яла щось у своїй кишеньці, вийняла — горіх.

— Я подарую його Дніпронькові,— і кинула. Булькнув горіх, що їй подарувала баба.

Я так і не здогадався, нащо вона це зробила… І вона не сказала.

— Чого темно? Куди пішло сонце?

— Хіба ж ти не знаєш? За горою в нього є палати. Воно вечеряє і стелиться.

А коли ми допхалися до зупинки метро, мала з жалем хитала головою:

— От ми дурні…

— Чого?

— Треба нам було розпитати того діда, що береже Дніпро…

— Про що?

— Та про Шугаєву сопілку! Він же знає?

— Пропало… Хіба тобі мало тієї, що я зробив?

— Вона ж не справжня!

— Ти заграй на пальцях, і все, що задумаєш, збудеться.

— А що я хочу?

Я почав їй підказувати:

— Хочеш їхати на метро?

Вона заграла на пальцях: туру-туру-ру… І метро повезло нас. Раз перегін, два перегін, а там слони викрутили нас на Хрещатик.

— Хочеш, щоб було світло?

Вона заграла, і Хрещатик засвітив нам безліч ліхтарів, червоних, синіх, зелених… Стало так видно, що й голка не могла б загубитися.

Вона захотіла їхати на тролейбусі, заграла, ми сіли й поїхали на Лук’янівку.

Зійшли на горі, і я запитав:

— Хочеш, щоб були зорі?

— Хочу.

Мала приклала пальці до губів, підвела вгору очі — мерехтіли зорі.

— А хто їх засвітив?

— Їх засвітила ніч. Сонце лягло спати, а ніч встала. На небі, як і в нас на стіні, є вмикач, тільки великий. Ніч ввімкнула цей вмикач, і зорі спалахнули.

— Нащо?

— Щоб освіщати людям сни.

— І мені?

— І тобі.

Ми йшли повз завод. Вона знала, що це завод. За муром стугоніло й гуркотіло.

— Я виросту й піду на завод. Знаєш, що я тобі зроблю?

— Не знаю.

— Ложку!

Вітер підганяв нас додому. Він виспівував, що вже лягло снопами літо і стернею встала осінь. Осінній вечір знову погрожував дощем. А ми його не боялися. Нам було легко і трошки радісно. Доберемося до своєї хати і скинемо свою втому.

Чого в нас сьогодні тільки нє було! Ходили в гості, ходили на Дніпро… Бачили сонце і зорі. Скрізь водила Шугаєва дудочка. Я кажу:

— Захочеш води, піде вода. Захочеш каші, і каша звариться. Чого ти ще хочеш?

— Хочу-хочу… Сама не знаю, чого хочу…

Гладенький пеньок стирчить перед нашим подвір’ям. Воксанка плиг на нього, дрібу-дрібу, скік назад, під мою руку.

— Я хочу мами… — і збирається грати на пальцях. Її голос — ластів’я під стріхою.

Сашкова мама, яку він погоджувався обміняти на вудку, повела його в парадне.

Під будинком швендяла немічна нянька з Оленкою.

Вода зійшла, на подвір’ї вигулювали старі й дорослі.

Опасиста тітка Головачка, не дуже моложава і якась розпатлана, гуцюцюцькала внука.

— Оксанко, а де твоя мама? — спитала та тітка солодко.

— В Празі,— відповіла мала з гідністю.

Всі, хто прогулювався, поспинялися.

— Коли ж вона приїде і що тобі привезе? — питалася Головачка й ніби гуцюцюцькала не дитину, а свій голос.

— Мама мені привезе плаття, кохту, чоби… — загинала пальці, показувала старим і дорослим.

— І ляльку? — випитувала Головачка.

— І ляльку!..

— Може, вона вже приїхала?

Мені не довелося заганяти Воксанку до хати. Вона сама побігла в парадне. Не зупинилася, коли її гукнув сусід-велетень Михайло, який любив розповідати про комара, що перекинув трамвай. Не зупинила її й красуня Наталка — Михайлова дружина, яка хотіла чимось почастувати.

Воксанці забиратися вгору легше, як спускатися донизу: не так лячно, що впаде.

Я її наздоганяю, а вона вже лупцює ногами в двері. Їй відчиняє Надя — сусідка.

— А мама?

— Риба, мами ще нема.

Вона спантеличена: переступати їй поріг чи ні?

Зачиняються двері, Надя хапається її роздягати і розпитує:

— Де була? Що бачила?

А мала виривається з її рук і шмиг до себе в кімнату. Мами нема. На стіні висить її портрет.

Одурила дудочка. Одурила денцівочка. Мама не