Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

Я згадував: «Чи він рибалка, чи бакенщик?»

Воксанка його не злякалася. Він взяв її на руки і спитав:

— Ти, певно, любиш солодке?

Я подумав, що він пасічник.

— Мені солодкого не можна, — відказала вона.

— А я любив солодке, та його в нас ніколи не було. Бабуня мали мед, та вони замкнули його в скриню. Там він і стояв у горщику. Коли це раптом бабуня ніби зібралися вмирати. Вже їх і висповідали. Скриня в коморі. Я посилаю менших (нас було повна хата): що там бабуня роблять? Ті побігли й кажуть: прощаються з дідом, просять прощення. Я стою за дверима, через шпарку мені видно: пішли дід. Мабуть, будуть далі мотузки собі сукати, а бабуня вмиратимуть. Посилаю знову менших. Вони й передають мені, що бабуня лежать на ліжку, склавши на грудях руки. Я до скрині, вийняв горщика. Ми понаїдалися меду, ще й на пасовисько набрали. Пригонимо з обіду. Я думаю, що бабуня вже вмерли, що їх нема. А вони стоять на порозі, годують курей. Зобачили мене й кажуть: «От хто мій мед забрав, а я його на коливо припасувала! А візьми-но його, діду!» Мені дивно, що мертві можуть годувати курей і балакати. А дід тим часом мене за руку, прив’язав тим мотузком, що сукав, а іншим давай шмагати. Відтоді я й зарікся на солодке. Відтоді я знаю тільки гірке. Така мені покута.

— А бабуня? — спитала Воксанка.

— Бабуня живе. Вона не вмре, бо я з’їв її мед. З чого коливо робити, якби вона вмерла?

— А дідуньо?

— Дідуня повісили.

— Вороги? Правда?

— А хто ж? Он на тому дубі,— і він показав на дуба, що в зеленій киреї.— Скільки моїх на ньому повішено. І сам я висів, та зірвався.

— А що таке гірке, діду?

Він спочатку подивився на мене, тоді на Воксанку.

— На світі все гірке, дитино, крім роботи.

— А що ж ви робите?

— Бережу Дніпро, а то остануться самі мости.

— Він же глибокий, діду!

— Е, міліє. І якби обмілів зовсім, тоді повтікають могили і геть понесуть із собою землю.

Блищало сонце, а сиве дідове волосся стало як хмара. На його високому, як та біла виспа, чолі лягли важкі тіні. Брови звихрилися — на кручах дув вітер. І дві тихі заплави очей посіріли, стали суворими. І човен його носа, і береги його губ, і гладенький поріг його підборіддя — все отверділо, все стало кам’яне. І кам’яні стали весла його вусів.

Ми його ні про що не питали.

Він сидів на камені й тримав на своїх колінах Воксанку.

— Дніпро до нас і після нас, — сказав.

Мовчать береги — тихий Дніпро. Нема хвилі, вільно розлігся він на всю широчінь сходу і заходу. Не крикне над ним розпачлива чайка, не скинеться десь хижа риба, не зашумлять темні верболози. Прозорі дніпровські плеса. Дно аж виблискує. Здається, що в такий час, ніби з долоні, видно його, ясного, як небо, чистого, як день, і високим Карпатам, і неосяжному степові. Пийте Дніпро хто скільки хоче! Він повний тепла і ласки. І дивує, і милує тим теплом і тією ласкою весь світ. У ньому купаються гори, ліси, хмари. Червоне сонце стоїть на його самісінькому споді, пірнуло й не хоче випливати. І радість великої благословенної тиші стоїть аж до синього моря.

Ясний і тихий Дніпро. Та хто знає, що робиться в його глибині? Він погасив немало зір, які стали піском і світять живим.

З кручі шелест. Там хитнулася тополя. Зашуміли верболози — гойднулася течія. Крикнула чайка — і піднялася хвиля. І не стало берегів. Завиває сердитий вітер. Повстав Дніпро! Реве, аж стогне — змиває гори, корчує дерева, б’є своїми хвилями в небо. Він нещадний, як велике море. І до чужих, і до своїх. Грім грому, полум’я блискавок — рівняє землю. Його стогоном стогнуть Карпати, від його стогону підіймається степ. Цілий світ заціпенів. Меркне сонце — живе помста і кара.

Який же гарний Дніпро — всі ниць!

Прегарний, прекрасний Дніпро ревучий!

— Брешуть, хто хоче спустити Дніпро! — сказав старий. Він ще трохи посидів. Поклав свою руку на Воксанчину голову. І ніхто не знає, про що він думає. Та його дума була довга. Що бачили його посірілі суворі очі? В них не було смутку. Він поклав свою кострубату руку на дитячу голівку. Повагом поставив Воксанку на ноги. Підвівся крекчучи з каменя, нічого не сказав і пішов гатити береги.

Над нами летіли журавлі. Ключ розімкнувся, виплівся двома шнурами. І стало чути, як шуміли крила. І було видно, як ті крила виблискували в проміннях вечірнього сонця.

У небі пливли журавлі, а тут Дніпро. Чи то не була суперечка хвиль з птахами, хто швидше допливе до моря?

Хвилі держалися берегів, підганяли самі себе, одна одну підштовхуючи. А журавлі держалися Дніпра.

Високі кручі, тополя, дуб з ясенем і калиною, верба, мости, місто на горах прощалися з журавлями. Пароплави давали прощальні гудки.

Журавлі не зробили коло: вони попрощалися ще раніше. Їхній ключ знову зімкнувся, піднявся вище, щоб було легше летіти.

Кру-кру… Журавлі линули за дніпровськими хвилями. Вони вже маленькі, вже їх ледве видно — грудочки чорної землі з крильцями — на довгому шнурку. Їх не видно зовсім. Тільки чути далекий гук:

— Кру-кру…

І так щоразу — від сонця і до сонця. Від своїх до чужих берегів з молодим виводком. Життя в леті.

Де їхні гнізда? Нащо їм чужина? Чому летіти, чому кричати тугу? Нащо терпіти таку муку, вибиватися із сил, падати камінь-головою вниз з голоду, не дошукуватися своїх дітей? Нащо це все в золоту і ситу осінь?