Денис Володимирович Журавльов - Україна та Росія. Як брати горщики побили

(згодом відомий діяч Радянської України), близький до трудовиків Олександр Керенський, волинський єпископ Никон (останній, як і кадети, вважав, що ліпше дозволити українцям школу їхньою рідною мовою, ніж заборонами розпалювати «мазепинство»). У цілому ж варто погодитися з Т. Гунчаком та Я. Грицаком — українські діячі дореволюційного періоду мали чудову нагоду переконатися, що навзагал ліберальна російська інтелігенція, навіть опозиційно налаштована щодо царського режиму, не надто схильна до ідеї надання українцям якихось політичних прав, тим паче, якщо це загрожуватиме цілісності імперії. Натомість позиція радикалів теж була багато в чому схожою, хоча (як у випадку з більшовиками) і дещо більш невизначена. Згодом ці підозри вагомою мірою справдилися під час української революції.

Утім, можливо, читач запитає, як ставилась до українців та їхніх прагнень звичайна російська публіка, освічена і не дуже (просто в першої було значно більше шансів донести до нас свої думки у формі спогадів, щоденників тощо, ніжу другої)? Якими були стереотипи щодо українців в імперії в цей період? Як ми вже казали, для українців у другій половині XIX столітті існувало три основні терміни — малороси, хохли та мазепинці.

Термін «малороси» був найбільш нейтральним з усіх трьох, активно вживався протягом усього XIX століття. Твердження А. Каппелера про те, що так називали українців, що ступили на шлях сходження соціальною драбиною і прагнули влитись до російського суспільства, через що вважалися, попри деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу, в принципі є слушним для другої половини XIX століття, для першої — це слово скоріше позначало всіх українців загалом.

Вивчення текстів, подорожніх записок російських мандрівників до України першої половини XIX століття довод ить, що у свідомості росіян різного соціального статусу в цей період часто існували схожі образи українців та України. Проте образ «малороса» теж зазнавав змін протягом XIX століття. Так, 1803 року росіянин П. Шаліков ось що писав у своїх записках «Путешествие в Малороссию» (тут і далі — цитати в перекладі з російського оригіналу): «Побачивши Малоросію, очі мої не могли намилуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок». Цікаві питання ставив собі П. Сумароков («Досуги крымского судьи», 1803): «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа Імперії? Чи не до іншої в'їжджаю держави?» Ще один мандрівник, А. Левшин, у своїх «Отрывках из писем о Малороссии» (1816) відзначав в українських селянах побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріархальний родинний лад, чистоту звичаїв, розвинене почуття власності. Він також уважав, що українські жінки працьовитіші за своїх «лінивих чоловіків». Князь І. Долгорукий («Дневник путешествия в Киев в 1819 г.») зазначав, що в Малоросії іншими є не тільки мова і звичаї, а й вигляд полів, доріг, інша церковна архітектура, обряди та співи. Особливо князеві сподобалась… українська вимова латинських висловів, почута в Харківському колегіумі. Відомий історик та ідеолог у дусі офіційної народності графа Уварова Михайло Погодін (відомий зокрема тим, що винайшов теорію про запустіння Подніпров'я в період після приходу монголів, унаслідок чого нібито суто російські землі Київщини та Подніпров'я заселелили вихідці з карпатських гір — українці) писав 1842 року про те, що він любить малоросійські села, мешканці яких живуть у гармонії з природою, полюбляють вирощувати дерева (на відміну від росіян, для яких хата — лише місце для ночівлі). Українці, за Погодіним, не жадібні, і вони вдоволені тим, що мають, не прагнучи збагачення (це твердження можна частково пояснити помітною перевагою в українській торгівлі купців — неукраїнців). Зрештою, майбутній діяч слов'янофільського руху Іван Аксаков у своїх «Бесарабських листах» писав про власне перебування в Україні 1848 року та про сприйняття українців звичайними росіянами: «Проїхавши поза Харків, я відчув себе в Малоросії — у країні, де, здається, мало приязні до Русі; незважаючи на православ'я, на найближчий зв'язок, ви одначе не почуваєте себе вдома; однак це стосується нас [освічених росіян. — Д. Ж.], але російська людина [з числа «простого народу». — Д. Ж.] скрізь походжає без соромливості, хазяїном, і з надзвичайним почуттям поблажливості… Це властиве і моєму слузі Нікіті. Він… дурний, неписьменний, нездогадливий, сонний і дивиться як колода. Посмішка постійно тримається на його обличчі, щойно забачить хохлів… Якось побачивши одного старшину, котрого везли на возі парою волів, він реготав протягом цілого перегону на 25 верств; найкращим його заняттям було дратувати хохла — візника». Цікаву інформіцію щодо поводження в Україні російських солдатів (армія імперії була не тільки потужним військовим знарядд ям, а й своєрідним «плавильним котлом» національностей) подає той-таки Аксаков, котрий як офіцер ополчення 1855 року побував тут під час Кримської війни: «Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і під час нової зустрічі з ним мусить відчути те саме почуття образи й обурення, котре відчула колись. Наші вояки залишаються зовсім байдужі до цієї уваги [перед цим ідеться про українську гостинність щодо солдат і офіцерів, котрі йдуть на війну. — Д. Ж.], навпаки грубіянством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають іще раз їжі від господині, що стільки клопоталася над гостиною, кепкують з «хахлов», наче ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і [сплять] п'яні до гиді; а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багато гусей і курей покрадено й порізано… Відтоді як ми прийшли в Україну, наші люди почали більше пиячити і красти, ніж раніше… Окрім дешевої горілки та інших причин, здається мені, що тут існує почасти почуття своєї вищості у деякому сенсі, крім того тут він [російський солдат. — Д. Ж.] ніби в країні чужій, не в Росії і дивиться на мешканців, як на людей для нього цілком чужих».

Загалом неважко помітити, що і в першій, і в другій половині XIX століття більшість російських авторів підкреслювала приблизно ті самі риси українців, що дає змогу говорити про складання певного етнічного стереотипу. Проте цікаво, що в другій половині століття, очевидно, паралельно з процесом розгортання диікусій щодо того, ким є українці й чого вони хочуть, а також із розквітом українофільського руху, негативні чи підкреслено — карикатурні риси, «притаманні» українцям, поступово стали превалювати над наївною ідеалізацією тих-таки українців багатьма росіянами, на відміну від попередніх десятиліть, коли взагалі образ був позитивним.

Наслідком стало викшталтування десь у середині XIX століття специфічного образу так званого «хохла». Абсолютна більшість населення українських губерній, українські селяни, які й далі жили