Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

Він часто писав справа наліво, не дописував слів, з'єднував двоє слів в одне, перевертав деякі літери, користувався значками, зміст яких залишався зрозумілим тільки йому одному. Нарешті він залишав на рукописі малюнки, розкидаючи їх як попало.

Професор Орбелі, зацікавившись деякими з цих малюнків, із звичайною своєю настирливістю передивився рукописну спадщину Леонардо. Озброївшись лупою і дзеркалом, яке відбивало перевернутий текст так, що він ставав схожим на написаний звичайно, зліва направо, професор розшифрував уривчасті записи і начерки: на світанку XVI віку Леонардо винаходив водолазний костюм і спорядження для підводних робіт!

Відкриття Орбелі здивувало закордонних учених. З Парижа, з Лондона, з Італії, де зберігаються оригінали Леонардо да Вінчі, посипались запити: чи не знайдено в Радянському Союзі нові рукописи великого мислителя? Довелось пояснювати, що відкриття зроблено шляхом найретельнішого вивчення копій давно всім відомих рукописів.

* * *

А тепер повернемось у Коктебельську бухту, з якої починається наша розповідь, повернемось до курортників, які оточили Орбелі і його помічників.

Було схоже, що підводних археологів можна привітати з успіхом. Професор гордо поглядав на темну і слизьку брилу біля своїх ніг.

— Це, можливо, камінь з пристані скіфотаврів, — багатозначно сказав він курортникам.

Але таке пояснення нікого не задовольнило.

Тоді професор пояснив, що греки любили описувати береги так, як людина бачить їх з борту корабля. Ці описи називались периплами. В одному з периплів, написаному вісімнадцять віків тому, згадано про «спорожнілу пристань скіфотаврів», яка знаходилась недалеко від Феодосії.

Як же було не зацікавитися цією загадкою! Адже скіфи, які населяли Кримський півострів задовго до появи на ньому грецьких колоній, — одні з предків слов'ян. Але де шукати «спорожнілу пристань»? Довелось не тільки звіряти різні перипли, але і оглянути побережжя Криму з моря — так, як його бачили стародавні греки. І всі прикмети вказували ось на цю Коктебельську бухту.

— Підніміться вище і тихого сонячного дня подивіться на бухту. Шкода, що сьогодні хмарно… Під водою ви побачите темну пляму обмілини, яка йде в глиб моря. Але це не просто обмілина.

Високий, у робочій блузі, з непокритою головою, професор нагадував художника або мислителя старовини. Вітер ворушив пасма його довгого сивого волосся.

Водолази шанобливо дивились на камінь, який самі ж дістали. Їм здалось спочатку там, в глибині, що перед ними — підводна скеля. Однак її тріщини були підозріло правильно розташовані. Удари залізного лома — і кам'яна брила, безсумнівно, обтесана. людською рукою, відокремилась від «скелі».

— Тут ще треба чекати відкриттів. І в морі і вище, на горі Тепсень. Треба шукати одразу і тут і там. Пов'язати розкопки і підводну розвідку.

Але професорові Орбелі не пощастило цього зробити. Того року, коли він мав продовжити роботу в Криму, почалась війна.

В обложеному Ленінграді, в холодному ненатопленому кабінеті, при світлі каганця професор Орбелі працював над книгою з історії водолазної справи і мріяв про той час, коли знову можна буде шукати під водою сліди епох і культур.

Цей час для нього не настав. Весною 1943 року професор Орбелі помер, схилившись над рукописами.

В науці естафета відкрить, яка випала з одних рук, підхоплюється іншими. І сьогодні ми, переглядаючи газети, звикле читаємо ще одну — можливо, соту або тисячну замітку про ще одне з багатьох відкрить підводних археологів…

ШТУРМ ВЕРШИНИ

Є на земній кулі місце, де природа немов вирішила збити з пантелику географа.

Воно поруч з Індією, але тут інколи так само холодно, як у Арктиці. Тут не буває теплого літа і тільки один місяць на рік можна не боятися морозів.

У цьому кутку нема піщаних пустель, однак вологи тут ще менше, ніж у Сахарі або Каракумах. Сніг, який впав уночі, вдень не тане, а випаровується: незвичайно сухе повітря вбирає вологу, як губка.

Сонце світить тут так яскраво, як ніде на земній кулі, і людина, яка ризикне загоряти протягом години, може отримати смертельно небезпечні опіки. Але зате тут дуже просто врятуватись від спеки: досить з осоння, де термометр показує понад 20 градусів тепла, ступити кілька кроків у затінки — і ртуть спаде, опуститься до позначки, яка показує 5 градусів холоду.

Тут дуже важко, майже неможливо бігати: з незвички людина починає задихатися, пробігши всього десяток метрів. Окріп там не гарячий, і вода кипить уже при 80 градусах: настільки розріджене повітря і невеликий тиск.

У дивному краї не ростуть дерева і трави. Тут можна зустріти сухі, кволі кущі з незвичайно товстим корінням і сірими гілками або яскраві квіти, які піднімаються зовсім невисоко над землею, — волохаті, з масивним, немов відлитим з якогось сплаву, листям.

А тварини! Найбільш розповсюджені з них мають широчезні, могутні груди. Схоже, що це створіння запозичило від багатьох, добре відомих людству видів усього потрошку. У нього рогата голова бика, розкішний хвіст коня, тепла шерсть кози. Але воно не рже, не мукає, не бекає. Кутас — так називається ця тварина — рохкає.

Дивний край, де химерно переплітаються ознаки тундри і пустелі, де можна в один і той же день, навіть у одну і ту ж годину, замерзнути від морозу і одержати небезпечні сонячні опіки, де все незвичайне і своєрідне, це — Памір, «дах світу».

Плоскогір'я Паміру в середньому на 4 тисячі метрів вище рівня моря. Їх оточують або бездонні ущелини, або хребти, які піднімаються уже на зовсім немислиму висоту. Такі ж хребти подекуди піднімаються над самими плоскогір'ями.

Памір здавна вабив учених і мандрівників. Його відроги ще сім століть тому бачив невтомний Марко Поло. Експедиції Федченка, Сєверцева та інших видатних російських учених відкрили Памір для науки.

В радянський час почалось дослідження його найменш приступної частини. Вона знаходилась у центрі