Павло Федорович Автомонов - Галка

То був Іван. Віддавши ППШ Коропу, Іван вибіг, кинув гранату і впав. Звівшись на лікті, дав чергу, скосивши кількох власовців, що бігли до землянки.

— Юро, скоріше! — несамовито загорланив Іван, кинувши погляд у відчинені двері: у них цілий вихор куль з автоматів і кулемета. Короп навіть голови не міг підвести: так свистіли й лопотіли, б'ючись об гілля молодих сосен і ялин, що росли поруч, розривні кулі. І він покотився по снігу, пересовуючи на живіт рацію. Йому почулося, що в рації дзенькнула лампа. Він котився повільно до густих ялин під свист і лопотіння.

Вискакували із землянок налякані люди, кричали діти.

— Юро, що ж ти там! — ще гукнув Іван, заглушаючи своїм голосом навіть постріли.

І в цю мить автоматна черга вдарила в груди старшого лейтенанта Івана. Він силкувався щось сказати, бо підвівся, задерши голову, ніби хотів востаннє подивитися на чисте березневе небо, хотів підставити своє вродливе, чорноброве обличчя першим променям передвесняного сонця. Воно сходило за лісами й борами, за луками і полями на тій, радянській, стороні фронту.

А Сокіл у секунди раптової тривоги заходився збирати аркуші свого плану, які розлетілися, коли Короп різко відчинив двері, мов метелики. Зібрав один, три, п'ять аркушів і кинув їх у грубку, за якою лежали покотом налякані мешканці землянки. Вже крикнув Іван до бою, а Юрій усе квапився, метушився, щоб спалити аркуші і топографічну карту. Він знав, що йому не проскочити щільний вогонь.

Коли вогонь жер папери, які принесли вночі стільки радості Соколу, стільки надій навіть на зустріч з Настусею, Юрій вискочив із землянки, стріляючи з автомата. Встиг побачити Івана, що лежав на червоному-пречервоному снігу.

У Сокола не стало ні страху, ані обережності. Встиг поглянути у бік ворогів і відчув, як кулі увігналися у його тіло. «Це вже смерть, Настю…» — майнуло в голові, і стало лейтенантові раптом байдуже і ніби тепло.

Тим часом з іншої землянки, на віддалі півтори, двох сотень кроків з ППШ і ППС вели вогонь Кудрявий, Орел і Галка, стоячи на колінах і перебігаючи з місця на місце. Галаслива, як на пожежі, юрба людей вискакувала із землянок і бігла що було сили, що було духу у глиб лісу.

Самооборонці з гвинтівок, а парашутисти з автоматів уперто відстрілювалися від карателів, задкуючи туди, куди бігли люди, покинувши землянки.

У лісі й над вирубкою лемент, галас, плач.

На вирубку бігло ще з двадцять німецьких солдатів, посланих завбачливим оберштурмфюрером на підкріплення.

— Пеньковський! Рябушкін!… Повзіть до пораненого парашутиста! Приволочіть його до мене! — горланив із-за товстенної сосни Кротов.

— Пеньковський убитий… Рябушкін скрючився! — гукнув хтось у відповідь.

— Що повзти, коли можна йти на повний зріст!..

Це було справді так. До землянок обережно наближалися німецькі солдати, поливаючи по вікнах і по дверях з автоматів. Пішов за ними і Кротов. Зупинився над убитим високим атлетом. У напіввідкритих устах запеклася кров. Шия вбитого обгорнена райдужним шарфом, почервонілим від крові. На обличчі ніякого виразу — воно спокійне, ніби всміхнене.

Од того усміху мертвого по Кротову пройшов дріж. У цю мить він почув стогін іншого парашутиста.

— Теж мені невидаль — комісар у тилу німців! Ну що, комісар? — нарешті оговтався Кротов, запитавши, як зверталися у громадянську війну білогвардійці, а в нинішню власовці до полонених партизанів і червоноармійців, виявляючи цим ненависть генерала Власова до комуністів і Радянської влади. — Що в тебе, питаю?..

Комісар Сокіл мовчав. Він дивився знизу уверх на Кротова очима, повними сліз. І Кротову здалося, що очі ті говорили: «Покидьок ти власовський…» Погляду того не витримав Кротов. Він нахилився і похапцем, тремтячими руками відрізав фінкою у Сокола кобуру з пістолетом ТТ і вистрілив тому в голову.

— Теж мені — невидаль! Герой! Оце тобі за покидька власовського! — голосно сказав Кротов, хоча парашутист не вимовив і слова. «Це вже другий десантник на моєму рахунку! Хе-хе! Ми ще будемо з вас витягувати жили й намотувати на клубок! Шкода, що той, із запасеного, не попався!»

Кротов одвернувся від щойно вбитого Сокола і зупинив погляд на іншому парашутистові. Зір затримався на шарфові, що все багрянів: вовняні нитки всмоктували ще теплу кров убитого…

Трьох із семи вже не було в групі Кудрявого. Серця тих, що лишилися, стискував невимовний смуток. Щоб якось затамувати душевний біль, по рації передали докладний опис оборонної лінії «Пантера» на ділянці Шаврово — Брнкіно — Крякуша. Галка працював по годині-півтори за кожен сеанс, не боячись ані пеленгів німецьких, ані самого чорта після пережитого.

Рація Коропа була пробита кулями і вимагала серйозного ремонту. Можливо, рація і поли кожуха, що були продірявлені кулями, врятували Коропа. Життя суворо вчило розвідників. Виявилося, що боятися треба більше не радіопеленгів (про це все ж подбав Галка, в що вірив командир), а підступності фашистських загонів безпеки СД, «лісових котів», які могли з себе удавати партизанів, біженців, просто своїх людей і зненацька завдати удару в спину чи в саме серце зблизька, навіть не підіймаючи руку, щоб замахнутися.

Коли відстрілювалися, Галка вже напевне знав, що отаман команди Кротов і є старший сержант Мамонько із запасного полку. Той самий Мамонько, який грав у футбол форвардом, забивав пенальті Галці й Сашкові Охріменку.

Хлопці Кудрявого були мовби у психологічному шокові од цих подій, Короп — особливо: чомусь вважав себе найбільше винуватим, що залишилися ночувати в таборі. Він мовчав цілими днями. Та й іншим було не до балачок: Галка і Кудрявий більше писали і шифрували, ніж розмовляли.

Центр оголосив їм подяку за останні повідомлення. І ще в радіограмі сказано, щоб вони йшли на зустріч з радянськими військами. Наступного дня група Кудрявого