Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

стриміла за десять футів від землі. Хлопець миттю стрибнув до неї. Саме тоді стрибнула й левиця, щоб його схопити. Він, як мавпа, підтягнувся догори й скочив на гілку. Велика лев’яча лапа лише ковзнула по ньому ззаду. Один кривий пазур зачепив за шлейку його піжамні штани і здер їх. Штани лишилися в лапах у левиці, а Джек, напівголий, видерся нагору і тепер був у безпеці. Проте левиця повернулася і підстрибнула за ним.

Акут, сидячи на дереві поруч, кричав і завивав, обзиваючи левицю усіма найприкрішими прізвиськами. Хлопець, за прикладом Акута, й собі викидав на голову напасниці увесь відомий йому набір лайок, доки не збагнув, що слова — далеко не найкраща зброя в цьому випадку, й заходився шукати щось вагоміше для помсти. Та нічого придатного не було на дереві, окрім сухих галузок і сучків, отож він зібрав усе, що міг, і жбурнув у вищирену до нього пащу Сабор, достеменно так, як його батько двадцять років тому, боронячись від великих кішок джунглів.

Левиця покрутилася деякий час під деревом, але врешті, чи то збагнувши марність свого чатувадня, чи то згадавши про готовуздобич, велично подалася геть і щезла в тих кущах, де заліг її пан, який так і не визирнув із них під час цієї сутички.

Спекавшись переслідувачки, Акут із хлопцем спустились додолу, щоб рушати в далеку подорож. Стара мавпа дорікнула Джекові за його необережність.

— Якби тобі не закортіло будь-що побачити лева, що був у тебе за спиною, ти, певне, куди швидше вгледів би левицю, — сказав Акут.

— Та ти ж і сам пройшов повз неї, не помітивши, — відповів хлопець.

Акут насупився.

— Саме так, — сказав він, — і гинуть у джунглях їхні мешканці. Цілий вік остерігаємося, а тоді на мить забудемо про осторогу, і… — Акут вищирив зуби, показуючи, що чекає необережних. — Це тобі наука, — підсумував він. — Ти переконався, що не можна наставляти очі, вуха й ніс надовго в один бік.

Тієї ночі Тарзанів син змерз дужче, ніж будь-коли за все своє життя. Піжамні штани були, звісно, благенькі, а все-таки хоч щось він мав на тілі… Наступного дня Джека знову пекло сонце, бо шлях їхній знову пролягав через широкі й безлісі рівнини.

На думці в хлопця й досі була подорож на південь, аби, зробивши півколо, знову повернутися на узбережжя в пошуках іншого оплоту цивілізації. Він нічого не розповів Акутові про ці плани, бо розумів, що старій мавпі навряд чи до смаку припаде будь-яка пропозиція, пов’язана з розлукою.

Вони мандрували так протягом місяця, і впродовж цього часу хлопець швидко осягав закони джунглів. Його тіло пристосовувалося до нового життя, яке йому приготувала доля. М’язи батька дістав у спадщину й син — потрібне було лише тренування, щоб загартувати їх. Хлопець сприймав як цілком природну власну спроможність пересуватися по деревах над землею. Навіть на найвищих верховіттях його не брав ніякий страх чи непевність, і врешті він так навчився стрибати з дерева на дерево, що перелітав з гілки на гілку куди спритніше за важкого Акута.

Під сонцем і вітром його тонка, біла шкіра погрубішала, пожорсткішала і стала коричневою. Одного дня він скинув свою піжамну сорочку, збираючись викупатися в невеличкому струмкові, що був замалий, аби в ньому водились крокодили. Поки ж вони з Акутом брьохалися в прохолодній воді, маленька мавпочка скочила з дерева, схопила Джекову сорочку й щезла з нею у гущавині дерев.

На мить Джек розсердився, але, пробувши без сорочки якийсь час, він вирішив, що напіводягненому жити гірше, аніж просто голому. Невзабарі він уже не жалкував за втратою останньої одежини і відтоді розкошував вільною волею, яку відчувало його нічим не прикрите тіло. Бувало, усмішка торкала його уста, коли він уявляв собі, як здивувались би його шкільні товариші, побачивши оце його. Вони б позаздрили йому. Авжеж позаздрили б! В такі хвилини Джекові було їх шкода, але знову ж таки, коли він думав про те, як вони живуть у своїх англійських домівках серед розкошів і вигод, щасливі, з своїми батьками й матерями, важкий клубок підступав йому до горла, і крізь туман раптових сліз, що підступали до очей, Джек бачив свою матір. Тоді він квапив Акута, бо тепер вони посувалися вже на захід, у напрямку узбережжя. Старій мавпі здавалося, що вони шукають її рідне плем’я, і хлопець не поспішав розчаровувати Акута. Можна буде сказати йому все аж тоді, коли вони дістануться якоїсь бази цивілізації.

Одного дня, поволі рухаючись понад берегом річки, двоє подорожніх несподівано натрапили на селище тубільців. Якісь діти гралися коло води. Серце хлопчикове забилося дужче — адже він упродовж місяця не бачив жодної людської істоти. Дарма, що це голі дикуни! Дарма, що шкіра в них чорна! Хіба ж Бог не створив їх так само, як і його! Вони його брати і сестри! Джек кинувся до них. Акут застережливо загарчав і, схопивши хлопця за руку, потяг назад… Але Джек випручався і з радісним криком побіг до темношкірих Дітей, що бавилися на березі річки.

Звук його голосу насторожив дітлахів. Якусь мить вони розширеними очима дивились на нього, а потім з криками жаху підхопились і дременули навтіки до селища. За ними побігли і їхні матері, а з воріт селищної огорожі у відповідь на крики тривоги вибігло з десяток чорних вояків, озброєних списами і зі щитами на руках.

Збагнувши, що перелякав чорношкірих, Джек зупинився. Радісна усмішка зникла з його обличчя, коли чорношкірі воїни з дикими криками й загрозливими жестами побігли до нього. Акут гукав ззаду, щоб він обернувся й чимскоріш тікав, бо чорні воїни заб’ють його. Якусь мить Джек стояв, дивлячись, як вони наближаються, а тоді, піднісши руки догори, долонями вперед, подав їм сигнал зупинитися, закричав, що прийшов, як друг, що хотів лише погратися з їхніми дітьми. Звичайно, вони не зрозуміли й слова з того, що він їм горлав. І відповіддю йому було те, чого мало б боятися кожне голе створіння, яке вибігло звідкись із джунглів до їхніх жінок і дітей, — злива списів. Усі списи пролетіли дуже близько,