Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ось… Тут десять золотих…

— Добре, Я сховаю їх у надійному місці, й ти в будь-який день зможеш узяти їх або докласти ще грошей.

— Дякую, Світлий! — хлопчиськова подяка була справді щирою, йому не хотілося відразу йти від цієї доброї людини й він попросив: — Світлий, а може, в тебе буде зараз трохи часу, щоб розповісти мені більше про Небо?

Жрець охоче кивнув:

— Звісно. Я радий буду просвітити тебе, бо ти розумний і ще юний, твоя душа не ствердилася в гріху. Може, наша нинішня бесіда стане першим твоїм кроком на шляху до Неба. А що тобі про нього відомо?

Хлопчик замислився:

— Що воно є… — почав і затнувся.

— Початок гарний, — похвалив із посмішкою Світлий Халир.

— Так, тільки… я от усе думав… Небо… воно живе? Чи на ньому живе хтось?

Халир знову провів рукою по волоссю хлопчика:

— Колись, малий, простори небесні населяли могутнi боги, — почав він ніби проповідь. — Але була їх безліч, і почався між ними розбрат, такий, що мало не загинув увесь світ. І прийшов Батько їхній, і як колись викинув їх із себе — так і поглинув. Однак і сам через те змінив свою сутність: адже були боги хоч і слабші за нього, але вже живі, тож їхні душі злилися з душею Батька й став він не одним божеством, але всіма разом. І душа ця велика і є тим самим напиналом небесним, яке нині бачимо. Там, на Небі, є місце й для людських праведних душ, які купаються в блаженстві Небесному. На грішних же чекає нескінченна безодня Пітьми та вічний холод.

— А нові люди з якими душами народжуються? А куди подінуться звірі? А ельфи? А які душі — праведні? — випалив Інтар відразу кілька запитань і зніяковів, але Світлий Халир анітрохи не розгнівався. І відповідати почав на всі запитання по черзі.

— Нові душі з'являються без кінця з волі Неба, й Небо посилає їх на землю, вдихає в нові тіла. В ельфів і звірів безсмертних душ нема; вони проживають своє життя і зникають без сліду.

— Як це, Світлий? — здивовано перебив хлопчик. — Вони ж, ну, ельфи й звірі, розуміють усе… або майже все… І, як ми, дружать, люблять, ненавидять… напевно.

— Так, Інтаре. Малої, земної душі вони не позбавлені: саме вона й дозволяє їм думати й відчувати. Але це пара, дим, а душі великої, безсмертної, подарованої Батьком, нема в них, і тому для них закрито посмертя й благодать Небес.

Хлопчик кивнув.

— А праведні люди, — провадив жрець, — це ті, хто живе за заповіданими Батьком шістьма великими чеснотами і про молитви не забуває.

— Чесноти? — хлопчик наморщив чоло. — Щось таке ще Світлий Нарм казав… Я чув…

Світлий Халир скрушно похитав головою:

— Нещасне дитя, що виросло в пітьмі неуцтва… Слухай! Заповів їх ще Батько, Богам і людям. Що було з Богами-ослушниками, ти вже знаєш. А чесноти… Я простіше поясню тобі їх: це міцна віра, смиренність перед вищими, повага до старших, жалощі до кволих і вбогих, доблесть серця, перемога духу над плоттю. Волі Небесній корися, ближньому шкоди не чини, старість шануй, а над усе шануй слуг Неба. Що не твоє — не бери, не перелюбствуй, не бери мзди, не догоджай своєму череву, златом і славою мирською не захоплюйся, не бреши, до сірих і вбогих милосердний будь. Оце суть чеснот, заповіданих Батьком.

Інтар послухав, прикинув, пригадав людей, кого знав…

— То, виходить, нікому на Небо не потрапити…

— Слушне зауваження, малий, однак не зовсім правильне, — посміхнувся жрець. — Гріх можна залагодити добрими вчинками, замолити… Ось ти, наприклад, — ти чужі гроші береш… — понизив він голос. — Це гріх, однак… Ти кожен десятий золотий віддаєш на лікарню — й твій гріх уже менший, адже твої гроші повернуть комусь здоров'я, а можливо, й життя врятують, якщо на те буде воля Неба. Розумієш?

Хлопчик радісно кивнув. Стало тепло на душі. Який же він добрий, Світлий Халир… І зовсім свій, дарма, що жрець.

— Я завжди на лікарню буду віддавати! — пообіцяв він. — І добре працювати старатимусь!

— Я вірю тобі, — кивнув Халир.

І жрець дотримав слова.

Інтар міг прибігти коли завгодно та віддати йому чергові кілька золотих. Хлопчик був обережний: як і раніше, приносив Харизу кожні сім-вісім днів по кілька монет, але й передавав Халиру приблизно стільки ж. Тепер він ретельніше вибирав рибок, а часом і вудив удвічі частіше, ніж досі.

Трактирник був задоволений, ні про що не здогадувався. І Теллі раділа з того, що Інтар повеселішав.

До середини зими в хлопчиська вже накопичилося, рахуючи й належний йому заробіток у трактирі, сорок шість золотих. З них чотири призначалися для жерця, на лікарню, а хлопчикові залишалося сорок два. Інтар вирішив: треба роздобути ще десять: щоб і на дорогу вистачило, й хліба купити для себе та Жучка. І тоді… тоді на корабель і — до Сорота!

Хлопчисько тривожився про те, що застане в Столиці, але не міг не радіти з майбутнього швидкого повернення додому.

Він намагався приховувати свою радість, однак був тепер набагато кмітливіший і моторніший, аніж на початку зими.

Одного холодного, дощового вечора люду в трактирній залі виявилося набагато більше, ніж зазвичай: дві команди з недавно прибулих у порт кораблів уподобали саме «Золотий Місяць», аби відсвяткувати повернення. Ну, щиро кажучи, святкувала тільки одна: матроси, здається, торговельного корабля обмивали удачу купців, котрі їх найняли, з прибутком продали свій крам на півночі та заплатили непогані гроші морякам понад обумовлену суму. Вони галасливо тішилися цим. Інтар, снував туди-сюди з