Корнелія Функе - Володар драконів

в золоті очі Лунга. — Я гадаю, силу він отримав від цих квітів. А ще я впевнена, що роса, яка збирається на їхньому листі, напоєна силою місяця.

— Ти так вважаєш? — Сірчана шкурка пролізла під огорожею і понюхала колюче листя. — Але сама ти не перевіряла, вірно?

Фахівець із драконів похитала головою:

— Як я могла перевірити? До появи Лунга я ніколи не бачила живого дракона. А більше жодна жива істота не може підвестися у повітря за допомогою самого лише місяця.

— Чув? — Сірчана шкурка повернулася до Лунга. — Може статися, що ти каменем впадеш із неба, якщо довіришся лише цим колючкам.

Лунг струснув крилами:

— Можливо, ми обійдемося без них, Сірчана шкурко. Можливо, ми встигнемо дістатися Подолу неба задовго до чорного місяця. Але якщо раптом знову станеться так, як тоді над морем? Що ми будемо робити, коли місяць покине нас над горами?

Сірчану шкурку пересмикнуло:

— Гаразд, гаразд, ти правий, — вона зірвала листячко з однієї квітки і обережно відкусила кінчик. — Смак непоганий. Щоправда, більш схоже на м’яту, аніж на місячне сяйво, якщо вже хочете знати мою думку.

— Їх треба з’їсти? — запитав Лунг фахівця з драконів. Зібеїда Халіб заперечливо похитала головою:

— Ні. Досить злизати росу з листя. Але, оскільки квіти ти не можеш з собою забрати, я стала, від того часу, як Барнабас розповів мені про тебе, збирати місячну росу. Сьогодні вночі я це теж зроблю, і тоді зможу дати тобі в дорогу повний флакон. Якщо місяць тебе покине, хай хтось із твоїх друзів крапне кілька крапель тобі на язик. Ти сам відчуєш, скільки тобі потрібно. До наступного місяця уповні роса залишиться прозорою, як вода, але потім помутнішає. Тож якщо тобі знадобиться ще на зворотній шлях, доведеться знову завітати до мене.

Лунг кивнув і задумливо подивився вдалечінь.

— Я згораю від нетерпіння, — тихо сказав він. — Мені так хочеться нарешті побачити Поділ неба.

Суцільна брехня

Мухоніжці дуже сподобалося влаштоване людьми свято — спів, сміх і танці, діти ганяються один за одним по піску у місячному сяйві, що мерехтливою доріжкою відбивається у морських хвилях.

Гомункулус сидів разом із Беном, Сірчаною шкуркою і Візенгрундами перед хатиною Зібеїди Халіб. Лунг приліг на березі, і видно було лише його голову — так щільно обступили його місцеві мешканці. Кожному хотілося погладити луску дракона, видертися на прикрашену зубчастим гребенем спину або присісти поміж лап. Дракон зносив усе це цілком миролюбно, але Сірчана шкурка знала його досить добре, щоб помітити його нетерпіння.

— Бачите, як у нього вуха тремтять? — сказала вона, кидаючи в рота жменю рису. Рис був із родзинками, солодким мигдалем і прянощами — це було так смачно, що Сірчана шкурка вперше за своє довге життя не могла відірватися від людської їжі.

— Коли в Лунга саме так тремтять вуха, — чавкнула вона, — це означає, що йому не терпиться, дуже не терпиться. Бачите, як він наморщив ніс? Я вам точно кажу — більше за все на світі йому хочеться схопитися і полетіти цієї ж хвилини.

— Скоро він зможе це зробити, — запевнила Зібеїда Халіб, сідаючи поруч із нею. В руці у неї був флакон із червоного скла, що мерехтів сріблястим сяйвом. — Я зібрала усе до краплі з драконових квітів. На жаль, це все, що я можу для вас зробити. Ось, Володарю драконів, — вона віддала флакон Бену, — бережи його! Нехай, звісно, ця краще роса вам не знадобиться, але я впевнена, що вона може допомогти в разі потреби.

Бен кивнув і заховав флакон із місячною росою в рюкзак, де вже лежала мапа щура. Він обговорив із Барнабасом Візенгрундом вказівки джина. Професор пояснив Бенові, що замок, який відбивався в оці джина, може бути лише монастирем, який Візенгрунди бачили в одну з минулих поїздок. Він розташовується недалеко від того місця, де русло Інду повертає на схід, високо у Гімалаях. На карті Гільберта Довгохвостого у цьому місці було багато білих плям.

— Як ти гадаєш, фахівець із драконів, — запитала Сірчана шкурка, струшуючи з шерстки зернятка рису, — чи можна голодному кобольду захопити з собою трохи людської їжі в дорогу?

Зібеїда Халіб розсміялася.

— Звичайно, — сказала вона. — Адже ми всі зацікавлені, щоб ти не ослабла. Хто знає, скільки зачарованих круків тобі ще доведеться прогнати.

— Так, хто знає, — пробурмотіла Сірчана шкурка, глянувши на небо. Її пильні очі не могли розрізнити серед зірок жодної чорної точки, але вона не довіряла своєму зору. Ніч — занадто добре укриття для чорного пір’я.

— Гей, Мухоніжко, — сказала вона, смикнувши його за рукав. — Підшукай собі якусь калюжу. Пора вже тобі поговорити з хазяїном.

Мухоніжка, який замріяно споглядав із колін Бена сільське свято, перелякано здригнувся:

— Що ти сказала?

— Кропивник! — нетерпляче повторила Сірчана шкурка. — Чи ти забув — твій колишній хазяїн. Ти повинен з’ясувати, чи досі він у пустелі, а чи ні. Ми скоро вилітаємо.

— Так, звичайно, — Мухоніжка одразу знітився.

— Піти з тобою? — запитав Бен.

— Ви справді готові на це, юний пане? — Мухоніжка вдячно подивився на хлопчика.

— Звичайно, — Бен посадив гомункулуса собі на плече і підвівся. — Але якщо ти ще раз назвеш мене «юний пане», я піду,