Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

— Потиснути руки й розійтися? — Її білки вкривали червоні прожилки, за кожною зіницею зачаївся згусток болю, проте Старжинський витримав погляд. Відступати не було куди, він усвідомлював, що втратить роботу, якщо про третій за три місяці зальот дізнаються в управлінні освіти.

— Я пропоную розібратися в тому, що сталося, й вирішити всі питання тут, за цим столом. Я вже згадував: ніхто не заперечує, що бійка відбулася, хлопці трохи поштовхалися, таке трапляється, ви самі вчителька, повинні знати. — Директор бачив, як напружилися Янині вилиці на слові «поштовхалися», й підвищив голос, не даючи жінці перервати його. — Але я вже обговорив цю ситуацію із подружжям Бродових, і вони рішуче запевнили, що в їхнього сина немає та ніколи не було кастета. Він ніколи не брав зброї до школи й нізащо навмисно не завдав би таких травм іншому учневі. До цього часу Артем жодного разу…

Яна сердито обірвала директора:

— Не розказуйте мені, який він святий! Цей гевал вирвав із Маркової голови клапоть шкіри завдовжки з ваш палець, відколов шматок лобної кістки й заледве не вибив око. Якщо ви наполягаєте, що він зробив це зубами, то, мабуть, нам краще звернутися не до поліції, а до служби, що відстрілює скажених собак!

Владислав глухо рохнув. Його дружина випросталася та напнулася, наче спортсменка перед стрибком у воду. Старжинський заторохтів скоромовкою, ще дужче підвищуючи голос:

— Не гарячкуйте! Я ж вас просив! Ні вас, ні мене там не було, я лише намагаюся все з’ясувати, можливо, Марк упав і вдарився лобом об унітаз.

У Яни відвисла щелепа. На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.

— Марк заледве не втратив зір, — нетвердим голосом промовив Віктор.

— Ніхто не бив його кастетом! — пророкотав Бродовий.

Віктор уперся долонями в стільницю, відсунувся від стола й узяв за руку дружину.

— Досить. — Вони підвелися. — Ми йдемо до поліції.

Дмитро Старжинський підскочив.

— Зачекайте! Заспокойтеся! — Його обличчям, як черви, розповзалися зморшки. — Не йдіть! Я наполегливо не рекомендую вам звертатися до поліції.

— Та нам начхати, що ви рекомендуєте, — виплюнула Яна.

Директор у відчаї змахнув руками.

— Це нічого не дасть!

Віктор та Яна застигли.

— Чому? — спитала жінка.

Старжинський хляпнувся назад у крісло та закинув голову.

— Сідайте. Присядьте й заспокойтеся, — спокійніше промовив він. — Я запросив вас, бо хочу мирно вирішити всі спірні питання.

— Чому? — повторила запитання Яна.

Вони не стали сідати. Директор прихилився до стола, поклав зморшкуваті долоні перед собою і втупився у протилежну стіну. Не дивлячись на Грозанів, заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом:

— Ви нічого не доведете. Медсестра не обстежувала Марка, ніхто з учителів не бачив бійки. Школярі, що брали в ній участь, навряд чи захочуть що-небудь розказувати, особливо коли дізнаються, що за справу взялася поліція. Це серйозні звинувачення. Кастет є холодною зброєю, і власне його наявність у школі може викликати чимало проблем. Але, — він перевів погляд на Віктора та Яну, — кастета немає, свідків немає, у вас нічого немає. Ви повинні зрозуміти: у разі звернення до правоохоронних органів я буду змушений… ем-м… — пауза, — буду змушений відстоювати інтереси навчального закладу, в якому працюю. Я буду змушений захищати школу. І найкращим способом захисту буде заперечення. Якщо ви підете до поліції, Артемові батьки тієї самої миті забудуть про цю розмову, а мені, — директор театрально розвів руками, — залишиться лише висловити співчуття з приводу того, що хтось побив вашого сина за межами школи в позаурочний час.

Яна відчула, як щось у її чоловікові надимається, й міцно стиснула його руку. На мить їй здалося, що Віктор готовий кинутися через стіл і задушити директора. Усі застигли, немов у якійсь дурнуватій грі. Щоб якось заповнити незручну паузу, Наталія взялася прокручувати свій «iPhone». Шурхотіння смартфона об налаковану стільницю тільки підкреслило нав’язливу тишу, що, неначе ватою, наповнила кабінет. Старжинський благально зиркнув на Владислава Бродового, і за кілька секунд батько Артема озвався:

— Ну, тут така штука. — Підприємець барабанив пальцями по столу й не дивився ні на кого конкретно. — Сталася неприємність, і ми всі це розуміємо. Мені шкода, і я зроблю все, щоби про це пошкодував мій син. Повірте. Але що сталося, те сталося, нічого вже змінити не можна. — Бродовий втягнув у себе повітря з таким звуком, ніби мав намір харкнути. — Крім одного. Поки Артем малий, я відповідаю за нього, тому мушу розплачуватися за його помилки. — Чоловік відгорнув полу жакета й дістав із внутрішньої кишені товстий конверт білого кольору.

Віктор та Яна, не змовляючись, скривилися.

— Мені не потрібні ваші гроші, — сказав Віктор.

— Не треба, — підняв долоню Бродовий. — Вислухайте до кінця. Я знаю, що ви не бідні люди, тому тут не якась подачка, тут нормально грошей. Я розмовляв із завідувачем відділення травматології і знаю, що ваш хлопець відбувся синцями й подряпинами. — Проігнорувавши здивування на обличчях Грозанів, чоловік пальцем підштовхнув конверт у їхній бік. — Це не на лікування. Це підтвердження того, що я справді шкодую через витівку свого сина.

Віктор мовчки розвернувся та підштовхнув дружину до виходу.

— Почекайте! — дратуючись, Бродовий супився. — Почекайте, ще не йдіть. Просто дайте договорити. Я передбачав, що ви відмовитесь, а потім звернетесь до поліції. У такому разі я хочу, щоб вам було відомо: ці гроші підуть адвокатові, слідчим і — якщо буде потреба — судді, хоча ми всі дорослі люди й чудово розуміємо, що до суду справа не дійде, — не підіймаючи голови, він звів очі й уп’явся у Віктора важким поглядом. — Я готовий заплатити за те, що мій хлопець наробив. Але образити його я не дам.

Не зронивши жодного слова, Віктор та Яна залишили кабінет. Розмовляти не було про що. Вони мовчки спустилися на перший поверх, вийшли зі школи й зупинилися на ґанку. Яна подивилася на чоловіка.

— Що будеш робити? — в її словах зяяла порожнеча.

Віктор тер долонею скроню й тупився під ноги з таким виглядом, наче там, на землі, лежала частина, яка щойно відкололася від нього.

— Я не знаю, Яно, — він на мить затулив долонями загострене від страждань обличчя, — але я обов’язково придумаю.

У проході позаду з’явилися Центнерові батьки. Першим сунув Владислав, за ним із виразом хронічного невдоволення (дещо зм’якшеним зверхньою ввічливістю, притаманною людям, які зазвичай безпідставно зараховують себе до привілейованого класу) пливла Наталія. Вони проминули Грозанів, мовби їх там не було, й спустилися зі шкільного ґанку. Ледь схиливши голову, Віктор стежив, як Владислав упаковує свою стосорокакілограмову тушу на водійське сидіння, заводить авто й, агресивно підгазовуючи, вирулює на дорогу.

— Що ти придумаєш? — радше втомлено,