Світлана Талан - Спокута

– Мене звуть Сніжана, а не Катря, – ніби крізь стіну долинув до Романа голос дівчини в білому.

«Значить, я поранений і перебуваю в госпіталі Афгану», – вирішив чоловік і стомлено прикрив очі.

– Лежіть тихенько.

– Де я? – прошепотів Роман, намагаючись усе пригадати.

– Ви в лікарні. Вас прооперували, і найстрашніше вже позаду, – голос дівчини в білому халаті був лагідний та заспокійливий і Роман відчув, що засинає.

Раптом він пригадав останнє, що запам’ятав. Хлопець замахується на нього битою, різкий біль і суцільна темрява. Він збирався зателефонувати Катрі, запросити її провести разом вечір в альтанці, але не встиг, бо побачив тих виродків, які напали на Ліану. Серце шалено закалатало, коли до свідомості Романа дійшло, що Катря, напевно, чекає на нього, а він спокійнісінько валяється в ліжку й дрімає під заколисуючий голос медсестри. Чоловік різко підняв голову й застогнав від нестерпного болю.

– Вам не можна вставати, – зупинила його дівчина порухом руки. – Шви можуть розійтися.

– Мені треба зателефонувати. Негайно! – сказав схвильовано. – Дайте, будь ласка, мій мобільник.

– У вас не було із собою телефону.

– Дідько! – вилаявся Роман, згадавши, як пожбурив мобільника на сидіння авто.

– Ви можете скористатися моїм телефоном, – люб’язно запропонувала дівчина.

Роман простягнув руку, але згадав, що не пам’ятає номера телефону Катрі.

– Дідько! Я не пригадую номера! У мене в кишені сорочки лежить візитівка. Дайте мою сорочку.

– Не хвилюйтеся, бо зашкодите собі. До того ж ваша сорочка була поштрикана ножем і закривавлена. Довелося її викинути на смітник. Вам потрібно зачекати кілька днів, тоді ви зможете самостійно дійти коридором до телефону. Там є довідник, і можна знайти потрібний номер стаціонарного…

– Кілька днів?! Ви сказали, що ще кілька днів? Скільки часу я тут відпочиваю?

– Дві доби.

– Що?! – від хвилювання в Романа виступив піт на чолі. – Я тут дві доби?! А як же… Послухайте, від одного дзвінка залежить моє майбутнє. Та що там моє?.. Будь ласка, сходіть і дізнайтеся потрібний мені номер телефону.

Роман назвав прізвище Катерини й за кілька хвилин дівчина повернулася. Він із її телефону намагався додзвонитися на квартиру до Катрі, але марно – ніхто не брав слухавку. У його груди гострою голкою вкололо почуття тривоги, чогось неминучого, фатального, жахливого. Він зрозумів, що дівчина не дозволить йому вийти звідси, а потрібно було негайно, не зволікаючи жодної хвилини, сповістити Катерину про добрі новини. Романом заволоділо нездоланне бажання не лише почути її голос, а й бачити вираз обличчя, обійняти її, відчути запах волосся, що пахло лісовою ромашкою, заспокоїти і не відпускати від себе ні на мить. Треба було щось вигадати, щоб спекатися цієї медсестри, і Роман попрохав принести йому заспокійливе.

Щойно дівчина вийшла з палати, прошелестівши халатиком, Роман, переборюючи нестерпний біль у грудях і голові, підвівся з ліжка й намацав ногами якісь капці. Вони були завеликі й зашкарублі, але не це його бентежило. Він був лише в трусах, одягу в палаті не було. Тримаючись за стіну, Роман вислизнув за двері й озирнувся. Тиша й нікого не видно. Він пройшов коридором, зорієнтувався, де вихід і сестринська палата. Там натягнув на себе білий халат, пройшов навшпиньки повз сплячу на стільці чергову і нарешті потрапив надвір. Від свіжого повітря одразу запаморочилася голова, і Роман на мить прикрив очі й зробив кілька глибших вдихів.

На тихій вуличці ще було зовсім безлюдно, тож спіймати таксі було майже неможливо, тому йому довелося пройти повз лікарняні споруди й вийти на широкий проспект. Перша автівка із шашечками пролетіла повз нього, не зупинившись. Коли Роман побачив таксі, що наближалося, то вийшов на проїжджу частину дороги й розставив руки, відкривши свої забинтовані груди. Таксист різко загальмував, побачивши перед собою божевільного чоловіка в бинтах та білому халаті.

Роман тяжко сів на сидіння, назвав свою адресу.

– Ти що? Навіжений? – спитав таксист.

– Схожий на нього?

– Із психушки втік?

– Здається, з хірургії.

– І що може змусити тікати з лікарні, коли на бинтах ще свіжа кров, а сам блідий, як крейда?

– Кохання, хлопче, кохання.

– Виходить, жінка?

– Саме вона.

– Ні, я б ніколи заради жінки не втік із-під ножа хірурга.

– Значить, синку, ти ще не кохав по-справжньому.

Роман узяв свій мобільник із «БМВ» й вилаявся – телефон розрядився. Зайшов до будинку, одразу ж поставив його на зарядку. Спробував ще раз зателефонувати Катерині додому зі стаціонарного телефону, але ніхто не відповів. Він перевдягнувся, випив склянку холодної води й одразу ж виблював.

Час ішов невблаганно довго. Здавалося, що стрілки годинника на стіні завмерли на місці й просто глузують з Романової безпорадності. Спробував зателефонувати з мобільного, коли той нарешті зміг зарядитися, але почув, що такий номер не обслуговується.

Дикий, нелюдський страх втратити Катрю після того, як нарешті її знайшов, надав Романові сили, щоб дійти до автівки й сісти за кермо. Він відчував не лише біль, але й слабкість, від якої стікав потом, але нестримна жага побачити кохану притупила біль, тож за мить Роман вже мчав вулицями міста.

Біля будинку Катерини на звичному місці стояв чорний «БМВ», і Романові дещо відлягло від серця. Якщо «бригада» ще чатує на неї чи