Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Не рахуючи. У величезну купу. Заповнивши три поверхи.

І, як завжди, його гроші спливають кров’ю. Як завжди, кожна з купюр усмоктала в себе чийсь біль.

— Ви вкрали в нього гроші.

— Ви зробили його жебраком.

— Ось тепер вам Названий Тато повертає своє.

— І ви хочете… — сказала я.

— Щоб ви повернули йому все, що ви в нього взяли.

Мої смішні Кити, хіба гроші щось змінять? Хіба гроші врятують Місто Великих Вогнів від зграї жорстоких псів?

Якби все було так просто, Якби це могло врятувати, я б відразу повернула все.

Якби справа була тільки в грошах…

Я залишила б усе і перетворилася на Кита. Крихітка в темному м’якому костюмі, в тумані сигарних димів. Її бухгалтери в целулоїдних козирках і чорних нарукавниках, її армія друкарок, навіть її Гвардійці з рахунками і слухавками:

— Продаємо!

— Купуємо!

— Зменшуйте на один відсоток!

— Прийнято!

— Ми платимо втричі більше!

І щовечора кожен Кит отримуватиме вантажівку грошей. Яких завгодно, хоч міддю в мішечках, хоч у золотих зливках.

І ще чотири вантажівки Вітчимові.

Адже все так просто. Тільки навряд чи це щось змінить. Це взагалі нічого не змінить.

— Розумієте?

Неголосне:

— Па, — губами й сигарний дим до ламп.

— Розумієте? — спитала я.

— Розуміємо. — сказали Кити.

— Ми знали, що ви відмовите нам.

— І тому підготувалися до цього.

— Ви зібралися мене вбити?

— Ні. Нам доведеться вбити вітчима.

— Вітчима та його псів.

— Ні! — закричу я. — Ви не повинні робити цього!

— Це мої пси! — закричу я. — І тільки я…

— Це мій вітчим! — кричу я Китам, а вони, мов поглухли. — І тільки я маю право вбити його!

— Надто пізно, — скажуть Кити. — Наші гвардійці вже вирушили до нього.

Двадцять чотири Особисті Гвардійці їхали до вежі вітчима.

Двадцять чотири Гвардійці мають умерти цієї ночі.

— Ви не розумієте, що робите!!!

Я мусила врятувати бодай когось!

Особиста Гвардія Китів, Гвардійці Міста Великих Вогнів. Вони їхали до вежі Вітчима, вони просто виконували наказ.

Двадцять чотири статні й гарні чоловіки мали померти.

— Ось вони, — прошипіла безлика тварина.

— Я бачу, — сказав Вітчим.

Він відступив од вікна.

— Почнемо.

— Почнемо.

Вони вийшли з машин перед Вежею з чорного скла, яке відображало в собі все місто.

Вулиця на схід: ряди ліхтарів, вогні на мостах метро, стіни-вікна-стіни безлічі веж, Вулиця на захід: міст через річку, вогні на ньому, вогні на темній воді. Вулиця до країни вічної криги: реклами, реклами, вогні, далекий міст, мов павутина в росі.

Гвардійці.

Двадцять чотири схожі долі.

Однаково обстрижене волосся. Однакові плащі, однакові надірвані зверху, ледь зім’яті пачки тих самих цигарок.

Однакові пістолети. По шістнадцять куль у кожнім.

Їхні двадцять чотири дівчини приміряють білі сукні.

Однаково байдужі, з однаковою думкою про те, що треба швидше кінчати і…

— Починаймо ж.

— Починаймо.

Я мчала, щоб урятувати їх. Я летіла крізь місто, і лампи реклам вибухали яскравим вогнем, коли