Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

«Щоденник» Лясоти охоплює період з 1573-го по 1594 рік. Звісно, писався він не для широкої публіки. Тому за життя автора так і не був виданий. Вперше побачив світ німецькою мовою в 1854 р. Уривки з цього «Щоденника» використовувалися Дмитром Яворницьким та іншими авторами, що писали про українське козацтво.

Звісно, Лясота в «Щоденнику» не збирався ні засуджувати, ні героїзувати козаків. Будучи достатньо освіченою й загалом незаангажованою щодо них людиною, прагнув дати їм об’єктивну характеристику. Водночас погляд Лясоти – це погляд людини Заходу на тогочасне українське козацтво459.

Лясота пише, що добратися до Запорізької Січі доволі складно. Дипломат розповідає про небезпечне плавання через Дніпрові пороги. При цьому говорить, що не раз доводилося виходити на берег, де часто чатують татари й нападають на подорожніх. Судячи з опису, узбережжя Дніпра в районі порогів та нижче – це невизначена територія, де є і татари, і козаки.

На початку червня, зазначає Лясота, йому вдалося дістатися до острова, званого Базавлук, що лежить при одному із дніпровських рукавів – Чортомлику, або, як його називають, Чортомлицькому Дніприщі. Тут була на той час козацька Січ. Козаки вислали назустріч Лясоті кількох знатних осіб, щоб привітати від імені їхнього товариства.

Лясота говорить про наїзд козаків на татар і турків: «Лише 18 червня вождь із рештою війська повернувся у свій табір із згаданого раніше морського походу. Він зустрів татар при очаківській переправі, мав із ними дві сутички, одну на воді, другу на суходолі, причому козаки взяли в полон пораненого в коліно знатного татарина на ім’я Белека з царських придворних. Та оскільки турецькі сили, що захищали татар від небезпеки, були надто великі, а саме складалися із 8 галер, 15 каравел і 150 сандалів, то козаки змушені були відступити й не могли зашкодити переправі»460. Схоже, такі наїзди для козаків були звичною справою і здійснювалися регулярно.

Із розповіді австрійського дипломата стає зрозумілим, що козаки проводили своєрідну політику «багатовекторності»: до козаків, окрім Лясоти, в той час приїхали посли від великого князя московського. Запорожці спочатку прийняли московітів, а потім вже говорили з Лясотою. І в першому, і в другому випадках йшла мова про те, щоб найняти козаків на військову службу.

За великим рахунком, козакам було байдуже, кому служити – австрійському імператорові чи московському князю. Головним питанням було питання оплати. На той час і католицька Європа, й православна Московія опинилися в стані серйозної конфронтації з турками. Обидві сторони були зацікавлені найняти якомога дешевше воїнів, котрі б воювали з татарами й турками.

Попри складність переговорів, Лясота схилявся до думки, що треба домовлятися з козаками. Принаймні це варто було робити з кількох причин. Ось ці причини у його викладі:

«1. Гадаючи, що війна, розпочата турками, триватиме не рік і не два, я вважав корисним залучити на наш бік таких хоробрих і заповзятливих людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві й добре вивчили того ворога, з яким чи не щодня стикаються, тобто турків і татар.

2. Утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей, бо їхні начальники вдовольняються загальними паями, не вимагаючи великої платні (яка звичайно становить немалу суму). До того ж вони мають власну артилерію і багато з них самі вміють із нею обходитися, тому при них не потрібно наймати й утримувати окремих гармашів.

3. Оскільки великий князь московський також зайнявся цією справою і через своїх послів повідомив козаків (яких уважає також своїми підлеглими), що вони можуть стати на службу до його імператорської величності, я не зважився поривати стосунків із ними, бо побоювався, щоб великий князь московський не образився і не відмовився прислати обіцяне допоміжне військо, про яке я чув і від його посла.

4. Я не міг підшукати іншого місця, де б так зручно могло приєднатися до нас допоміжне військо великого князя, крім цього; звідси його можна скерувати, куди буде потреба.

5. Коли я побачив і навіть частково переконався з великою небезпекою для себе, що ці переговори з козаками суперечать планам канцлера, я тим більше вважав за потрібне продовжувати їх, бо якби він схилив їх на свій бік, то це дало б йому можливість підкріпити й посилити ті шкідливі інтриги, якими він тоді займався (чого слід було остерігатися).

6. Навіть якби я відразу припинив з ними переговори, мені все одно довелось би виплатити їм усі гроші, які вони вже вважали заробленими за два походи, здійснені від імені його імператорської величності, а саме: один під Білгород, який вони зруйнували, а другий, коли вони намагалися перепинити татарам переправу під Очаковом, хоча й безуспішно через велику перевагу турецьких сил.

7. Оскільки внутрішні відносини в Польщі, очевидно, мали найближчим часом привести до перевороту, я вважав справою першочерговою заручитися дружбою цього товариства, яке не лише має величезний вплив на Україну, тобто Волинь і Поділля, але на яке зважає і вся Польща»461.

Аналізуючи вищесказане, можна зробити кілька висновків. По-перше, Лясота (і не лише він, а й правителі на Заході й на Сході, зокрема в Московії) розглядали козаків як людей, котрих можна найняти за певну грошову винагороду для військової служби. У цьому випадку варто враховувати, що в XVI ст. у країнах Європи поширеними стали війська, сформовані з професійних воїнів-найманців. Подруге, в той час уже існував ринок таких воїнів-найманців, а козаки «демпінгували» на цьому ринку. Не даремно ж Лясота зазначає, що «утримання цього