Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

худющою, і мала на голові копицю кучерявого білявого волосся. А ще вона була дуже кокетливою кульбабою, яка загравала з кожним стовпом, і настільки легковажного Стожара я ще ніколи не зустрічав. Справа навіть не в тому, що вона була жінкою, ні. Я не вважаю, що розважатись мають право тільки чоловіки. Та й Стожари рідко створюють сім’ї, це факт. Просто оскільки з чоловічої сторони я був наймолодшим у нашій компанії, то й її загравання мене стосувалися найбільше. Це і дратувало, і веселило водночас, бо Всеслава геть мене не приваблювала.

Та, попри це, вона була розумною і мала дуже гарно розвинуте логічне мислення, що геть не пасувало до її норову, але часто ставало в пригоді. Жінки-городянки трохи недолюблювали її, але Всеславу це тільки веселило.

Русявенька, мила Яртура, яка лише кілька місяців тому оселилася в Обителі, була юним і трохи неземним створінням. У неї були величезні ясно-блакитні очі та тонкий голосок, вона була геть неуважною і важко зосереджувалася на чомусь серйозному. Та, попри це, мала надзвичайно добрий і чуйний характер і дуже швидко завойовувала симпатію. Мені вона сподобалась за першої ж зустрічі, і за час, що минув, я кілька разів давав їй уроки. Яртура завжди старалась, як могла, хоч часто результат і наполовину не виправдовував поставленої цілі. Але вона видавалася мені радше молодшою сестрою, аніж ученицею, і сварити її за нестаранність було б дурницею.

Я вже встиг призабути, яка панує в Обителі атмосфера, коли так багато Стожарів тут. Відчувалися зміни в наших силах. Вони прибували. Маленький Стожар, народжений дев’ятим у нашому столітті, мав вже незабаром проявити перші ознаки своєї могутності — це відчували всі. Тремтіли повітряні струни, води Світанового плеса нашіптували про це. Наростаюча міць патрійських оборонців колихала вітром пір’їни на могутніх крилах велетенських птахів, що гніздилися на Ратмировій вежі.

Ми пили вино й розкошували за чудово накритим столом, сміялись і розповідали кожен про своє. Я вже встиг призабути, що Милана й Дан завше трохи сперечались. Ще за років навчання я зауважив, що зачіску жінка підіймає чи не тому, щоб видаватись вищою за побратима. А зараз я бачив, що з нас усіх саме вона чекає його найдужче.

Між ними завжди пробігали іскри — від суперечок і не тільки.

В такі миті я думав про те, чому ж вони не одружились, будучи завше разом.

І чомусь з Милани зазвичай мій погляд втікав до дівчини, що часто іскрилася не лише фігурально. І в її очах, що переливались темним морем, тонув.

Смоляна ще тривалий час після пригоди в підземеллях виглядала втомленою та ослабленою.

Хвилини бігли, стаючи годинами, а ті — днями, які не зупинялись навіть аби вдихнути вересневого повітря. Столицю огортала теплінь, але часом дощ вистукував бруківкою свою пісню. Він ставав усе прохолоднішим.

Хвилювання й очікування наростало. Зрештою, лишився день до прибуття белатів у Колісію.

* * *

Поодинокі хмарки, що линули вдень небом над Колісією, вночі несподівано заховали за собою всі зірки. І десь опівночі впали на землю пряним дощем, розливаючись гострими пахощами свіжості та нестримної стихійної сили. Ті пахощі лилися поміж будинків столиці, берегами Світанового плеса, що несподівано збурилось та зашумувало, гойдаючи на хвилях сонні човни; стелилися при самій землі, втрапляючи під двері та поміж ставні; хвилювали мешканців, що не чекали такого небесного шумовиння. Мощеними бруківкою вулицями застукотів, пінячись, дощ.

Молоточки великих краплин вдарили об шибки трьох вікон горішнього поверху однієї з веж Стожарової Обителі. А тоді пролунав гучний грім — та такий, що здригнулася земля.

Я розплющив очі, вирваний із неспокійного сну. Гримнула одна з віконних рам, коли поривом вітру її відчинило та вдарило об стіну. Посипалися скельця.

Я махнув рукою і вони повернулися на свої місця, знову ставши єдиним цілим. Можна було б зачинити вікно, не підводячись з ліжка, та щось потягло мене зробити це звичним для людей способом. Я підвівся та підійшов до вікна, де відчув босими ногами калюжу, що утворилася за лічені хвилини від дощу, занесеного в покої.

Видиво, що відкрилося мені з висоти, було насправді надзвичайним. Небо розсікали блискавиці — могутні, проникаючи в хмари розгалуженими руслами вогненних рік. Їхні нетривалі, але надзвичайно яскраві спалахи виривали з простору неймовірно чіткі зображення міста, яке щойно було поглинуте глибоким спокоєм, та вже за мить зірвалося і боязко зіщулилось в постелях. Ходором ходили дерева в садах, з розчепірених гілляк зривало вітром зелень листя та вже спілі плоди; і несло те все, несло брукованими дорогами. Та неясно було вже, чого в тому рухові більше: вітру чи води.

Блискавки все більше розгорались у небесах, дедалі частіше влучали то в дерева, то в зумисне створені для таких випадків залізні палиці, які віддавали весь хмарний вогонь землі. Аж ось одна з полум’яних рік пролилася швидким струменем, втрапивши в сусідню вежу. Раз, удруге... блискавиці наввипередки втрапляли в її верхівку. І однієї миті в яскравому сяйві я розрізнив тендітну постать, що й притягувала небесне полум’я.

То була Смоляна. Стожар із надзвичайним хистом навіть уві сні викликати іскри грозового вогню. І зараз вона не бавилась з однією блискавкою чи двома. Вона не іскрилася жартома. Вона впивалася стихією, проникаючи в неї свідомістю й душею. А та проникала в неї.

Босоніж, у самих штанях, геть забувши про те відчинене вікно, я вибіг зі спальні та помчав донизу. Покинув свою вежу і переходами чимдуж дістався Смоляниної.