Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

із зовні, тільки стеля — темно-синя, як і постіль, і такі ж фіранки на стінах і балконних дверях. Легкі, а через те, що вікна прочинені навстіж, розвіваються нестримними хвилями. В мене стояла одна шафа з одягом, а в Смоляни — дві. Ну, звісно, в жінок завжди більше вбрання. І дзеркало на стіні значно більше. А ще — туалетний столик з іще одним дзеркальцем і м’яким кріслом поруч. На столику — різні баночки-скляночки. Навпроти дзеркала, ліворуч від ліжка — камін. Підлога вкрита розкішним килимом темно-вишневого кольору. Ліжко й усі інші меблі — білі.

Попри те, що до десятирічного від’їзду я тривалий час мешкав в Обителі, ніколи особливо не заморочувався інтер’єром своєї кімнати. Там все було таке ж, як і в перший день, коли я поселився в ній. В Смоляниній же спальні явно відчувалась її рука.

— Чорногоре, коли ти так довго дивишся в одну точку, це мене лякає.

Я здригнувся від її голосу. А й справді — так і витріщався на край простирадла, всі інші роздуми були суто в голові. Спальню встиг роздивитись до деталей за ті кілька годин, що тут простирчав. І тепер міг би відтворити її в голові з заплющеними очима.

— Пробач.

— Та ні, нічого, — дівчина підтягнула до себе простирадло і зіщулилась. Я махнув рукою — і вікна зачинились.

— Побережись, — мовив я, глянувши на неї. — Ти дуже бліда.

— Буває. Я... просто хотіла подякувати. Я б там посивіла від упертості, та вдруге нічого б не розгледіла. Дякую, що допоміг, а потім ще й приніс сюди. Не уявляю, як можна когось так високо донести, — Смоляна говорила тихенько і це геть не було на неї схоже. Я вже звик до того, що дивлячись на мене, дівчина уміла виразити в своєму погляді фантастичну кількість емоцій, і часом одночасно: і злість, і зневагу, і роздратування. Інколи це було просто ігнорування, часом — цікавість. Але зараз погляд її був втомленим та сумним, і як поводитись, коли вона була такою, я не знав. З жінками так легко, коли вони веселі, і так захопливо, коли вони лютують. А от коли вони пригнічені...

Якщо чесно, я відчув, що вкрай за неї хвилююся.

— Ти дуже легенька, — відмахнувся. Справді проніс її увесь шлях на руках. Просто боявся відпустити. Не віддав навіть Ратмиру, коли той прибіг на допомогу, і не довірив Благодару. Терпіти не міг відчуття провини, але разом із неспокоєм від того, що трапилось в підземеллі, воно посилилось, і я зрозумів, що це і є мій шанс налагодити стосунки з цим дівчиськом. Яке вже насправді давно не дівчисько, а сильна, вродлива жінка, яку я колись образив. — Смоляно, пробач.

— За що?

— Ти знаєш.

— Минуло багато років, Чорногоре.

— Так, але ти досі лютуєш.

— І це причина, з якої ти вирішив перепросити? Моя лють? — в її голосі знову майнуло щось небезпечне. Я посміхнувся.

— Одна з причин. Але найголовніша все ж полягає в тому, що мені справді шкода, що я так чинив. Я був двадцятирічним бовдуром, позбавленим будь-якого натяку на внутрішнє виховання і розуміння інших. Здається, я довгий час навіть після того, як ти мене врятувала, так і лишався з рослинами замість мізків. І я справді прошу пробачення. Не тому, що так треба, а тому, що це для мене важливо.

— Гаразд, — просто мовила Смоляна. Я витріщився на неї.

— І все? Ти не попечеш мене своїми іскрами, не вдариш блискавицею?

— Ти не пуп землі, Чорногоре. Я рада, що ти принаймні все це сказав, а не продовжив удавати, що нічого не трапилося. Більше не хочу про це думати. Вибачення прийняті. До того ж завдяки тобі я мала надзвичайно цікаве навчання в дорозі, якого ви, тепличні Стожари, позбавлені. А ще ці десять років не були сповнені тільки жалю через те, що якийсь хлопчак не відповів на мої листи. Це було неприємно — факт. Мені було п’ятнадцять і такі речі сприймалися доволі гостро. Особливо після всього, через що я тоді пройшла. Та я жила не тільки цим, тут уже можеш повірити.

Якусь мить ми мовчали. Щоки Смоляни зарум’янились, але голос її був спокійним.

— Я ніколи й не сподівався, що міг бути єдиним, про кого б ти думала. Але якщо думала взагалі — це для мене честь, — промовив я. Тоді підвівся і підійшов ближче. Наштовхнувся на її вичікувальний погляд.

Нахилився і, взявши ніжну руку, що була поверх постелі, підніс до губ та поцілував.

— Набирайся сил, Стожаре Смоляно. Попереду важкі тижні. І багато врятованих життів.

Я покинув її спальню і вже дорогою вниз подумав, що ніколи раніше не цілував дівочої руки, яка б мала такий аромат.

Як повітря після грози.

Наступного дня вернулась Милана. Усі були в зборі, чекали лишень Дана з белатами.

* * *

Всеслава нагадувала мені велику кульбабу. Вона була високою, майже як ми з Ратмиром,