Леся Романчук - Місто карликів

захоче господиня, смачний, поживний, корисний, з’являвся на столі за мить до того, як Ада спускалася сходами зі спальні.

— Анно, я обідатиму у місті. І вечерятиму також!

Анна сумирно схилила голову:

— Як буде завгодно світлій пані.

Світла пані майнула світлою сукнею внутрішніми сходами до гаража.

Як розумно тут усе придумано! Це, звісно, Робі, тільки чоловік міг так подбати про всі зручності автомобіліста-початківця: щоб ворота гаража відчинялися автоматично, щоб виїзд був нескладним — просто на вулицю, без зайвих поворотів. Єдине, чого Ада не могла зрозуміти — звідки це вміння кермувати? Вона ж ніколи не вчилася, поняття не мала, як керувати машиною, не складала іспитів на права, з правил дорожнього руху знала лише кольори світлофора й необхідність зупинятися на червоний! А якось вийшло так, що сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання — а далі руки й ноги почали робити все самі, незалежно від її волі, і от уже машина покотилася дорогою униз, і от уже побігла сама собою, підкоряючись легкому рухові керма, до лікарні. Сама зупиняється на світлофорах, сама повертає, сама прискорює чи сповільнює рух!

І що вже зовсім дивно — коли її елегантна рожева машинка проминає пост автоінспекції — хлопці в погонах віддають їй честь і посміхаються, наче великому начальникові!

От якби ще не робота! Ці нудні, зовсім нецікаві тепер обов’язки — обхід, призначення, щоденники, хворі з їхніми справжніми чи надуманими проблемами, а особливо засідання у в.о. головного лікаря зі щоденними новими вказівками відбирали час, тільки й усього. Їй анітрохи не хотілося вникати у ці проблеми — чому у хворого А. ніяк не знижується тиск, а у хворої Б. не минає напад миготливої аритмії.

Колись їй так хотілося показати свої знання, вміння розібратися і допомогти, а тепер це кудись зникло. Вона більше думала про майбутній вечір, про отой знаменитий косметичний салон Ростоцького, про золоту банківську картку, яку знайшла учора в чарівній шухлядці разом із грішми — цікаво, скільки там?

Мабуть, треба знову поїхати до матері, передати трохи грошей. Чи зробити це завтра? Ні, завтра. Сьогодні вона не встигне.

— Адо Адамівно, то як із Бутенко?

— Якою такою Бутенко?

— З миготливою аритмією… Не можемо зняти напад.

— А реанімація?

— Так от вони й не можуть. Просили вас підійти, хочуть зібрати консиліум.

— Гаразд, — глянула на годинник, — через…

— Негайно, потрібно негайно! — не вгавав Шурик.

Крокувала коридором, вицокуючи підборами, почувалася тут принцесою посеред Попелюшок. Не можуть дати собі ради! Зовсім вже облінилися. Нічого, зараз вона…

— Хвора Бутенко?

Вона, звісно вона — перелякані очі, уривчасте дихання, сині губи…

А нехай їм з цими аритміями! Узяла хвору за пульс — ниточка тріпотіла під пальцями, здригаючись і зливаючись в якийсь нерівний африкансько-тамтамовий рваний ритм — тук-стук-та-та-та-та-бум… А їй ніколи, зовсім ніколи займатися цими речами — скликати консиліум, вводити препарати, контролювати ефективність. Аритміє, геть звідси! Геть негайно, я не маю часу бавитися з тобою! Облиш цю жінку!

І враз пульс почав вирівнюватися. Африканські тамтами застукали рівніше, рідше. Хвора вдихнула:

— Минає, доктор, минає… А я вже думала — кінець..

— А ви — чарівниця, Адо Адамівно, — підлизався Шурик. — Як це вам вдалося? Якісь точки особливі знаєте?

Ада сама здивувалася — а як це їй вдалося? Вона ж тільки подумала, тільки послала силу свого бажання через пальці — і серце цієї жінки її послухалося. Чудо? Випадковість? Чи напад і так вичерпував свою силу?

— Нічого складного, — відповіла спокійно й незворушно, ніби робила чудеса щодня. — Точки треба б знати й вам, Олександре Петровичу.

Ситуація начебто розсмоктувала свою агресивність — от уже і консиліум зайвий. Іншим разом Ада увімкнула б свого Фаусто Папетті, приготувала б каву і переглядала історії, та зараз годинникова стрілка била по руках — поспішай!

— Адо Адамівно, можна? — в кабінет просунулася голова якогось стариганчика із підтоптаних. — Спасибі вам, що ви врятували мою дружину! Ці напади аритмії — просто біда, так важко зняти! Я тут віддячити хочу…

Старий почав відшукувати кишеню докторки та обмірковувати, яким би чином прилаштувати туди папірець зі світлим ликом вітчизняного історика та політика.

Ще місяць тому Ада узяла б і не скривилась, ще й подякувала, та сьогодні ці гривні видавалися такими жалюгідними, такими смішними порівняно із золотою карткою, що вона не опустилася до такої дрібниці:

— Лікуючий лікар вашої дружини — Олександр Петрович, от йому і дякуйте!

Для Шурика — це гроші.

Щойно минула третя — підбори зацокали по сходах.

Рожева машинка зупинилася біля величезного супермаркету, господар якого Роберт Олександрович. У будинку був іще один вхід, скромний, але вишукано-елегантний, із загадковою вивіскою над дверима — «Бутон». Що воно таке, оцей бутон — квітковий магазин чи кав’ярня — здогадатися годі. Тільки ті, кого сюди запрошували, могли поставити дорогу машину на особливу, закриту стоянку.

Аду неприємно вкололо, що знайомого джипа, який належав Ростоцькому, поруч не обсервувалося. Він не приїхав на призначену годину? Неймовірно!

Вона якось непомітно звикла до своєї позиції у центрі Всесвіту — все мало обертатися довкола. Проте на відміну від Сонця тепло вона вбирала, а не випромінювала. А Робі — він