Любомир Андрійович Дереш - Трохи пітьми

не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?

Алік червоніє.

– Ні… зовсім ні…

– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!

– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…

Йостек ляскає себе по чолі.

– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?

– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовні… Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…

– Що? Це ви що надумали?

– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?

Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.

– Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…

Лорна вивчає мене поглядом.

– Воно вже зовсім близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…

Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.

– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?

Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.

Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…

А пітьма посилюється.

– 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…

Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.

Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.

– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.

– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?

Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.

– Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.

Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…

Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано Роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.

– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?

– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.

– Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!

Лорна піднімає очі.

– Що?

– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія – озеро Шайтан-коль!

Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.

– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?

Алік замислюється на мить.

– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.

Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.

– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?

– Аліку, заради Бога, не