Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Павлов, який після пострілу немовби трохи випростався, ступив уперед, повільно повернувся і впав горілиць.
– Уб'ю! – просичав крізь зуби Віхура.
– Гад! – видушив з себе Саакашвілі.
– Почекайте, – стримав їх Густлік. – Я сам.
Кос опустився на коліна біля капітана.
– Іване!
Поранений намагався всміхнутися. Насилу підняв руку, витяг з нагрудної кишені запал.
– Викинь, Янеку, щоб когось не покалічило. Простяг удруге руку, подав логарифмічну лінійку, але не мав уже сили говорити. Корч болю промайнув по його обличчю, м'язи на щоках задубіли. Янек підняв з трави шоломофона, закрив Іванові лице і підвівся.
Єлень тримав за коміра позеленілого від страху стрільця.
– Останню кулю вистрелив. Більше в нього не було.
Хлопець, не розуміючи, про що йде мова, вкрай переляканий, дивився на вбитого, на автомати і, раптом збагнувши, що ніщо його не врятує, істерично заверещав:
– Хайль Гітлер!
Густлік ударив його в обличчя.
– Тихше! Якщо у вас ще один Гітлер народиться, то потім нікому вже буде по-німецьки розмовляти.
Янек стояв нерухомо. Сухими очима вдивлявся в фольксштурміста. Раптом відчув, як його пройняв дрож, і він порухом автомата дав знак Густлікові одступитися від німця.
Проте Єлень ступив уперед і сказав:
– Полонений. Та ще й дурний.
Жестом наказав Віхурі та Саакашвілі забрати вбивцю. Коли ті зникли на сходах, нахилився і підняв Івана. Кос раптом ніби збожеволів.
– Досить цього, досить! – натужно шепотів і, присідаючи, бив кулаком об коліно, а потім пожбурив геть автомата.
– Підніми! – грізно наказав Єлень.
Якусь мить люто дивилися один одному у вічі. Врешті Кос поступився, підняв зброю.
– Поки не домовляться, що всі на світі це залізо на землю кинуть, і ти не маєш права!
Густлік з Іваном на руках попрямував до залізних сходів. За кілька кроків побачив танк, що стояв унизу, а біля нього Григорія, Віхуру й полоненого. На мить зупинився, повернув голову і, глянувши на нерухоме обличчя Івана, на яке смерть уже кинула синювату тінь, лагідно сказав до Янека:
– Автомат не винен. І, ти його не кидав. Ніхто не бачив. Ані я, ані він.
Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ
Спека стояла така, що навіть листя на вербах посивіло й прив'яло, але від води тягло прохолодою. Шавелли на збитому з дощок човні, який різко пахнув смолою, повертали через Нейсе на німецький берег. Костянтин сидів на носі, крізь окуляри оглядав на долоні стиглі колоски жита і подумки підраховував, що вже три місяці минуло, відколи скінчилася війна, а службі ще й кінця не видно.
Юзек веслував поволі, підставляючи обличчя сонцю, немов хотів розбагатіти на веснянки. Молоді завжди мають час. Лише біля берега дужче наліг на весла.
Причалили, як завжди, – біля стовбура, зваленого весняною повінню або, може, польським квітневим снарядом. Старий замкнув колодку на ланцюгу; а Юзек засунув весло в кущ лози, під засохле торішнє листя.
Крутою стежиною вийшли на горбок. Звідси вже вид-нілися на перелозі машини танкової роти, а праворуч – невеличке село з цегляними будиночками, що потопали в зелені.
– Зайдемо провідати? -запитав Юзек.
– Обов'язково, – відповів Костянтин і попрямував до села.
В саду, біля першого скраю будиночка, стояв старший сержант Саакашвілі і смачно їв яблуко. Біля нього за садовим столом підпоручик Кос уважно рахував і записував щось у обгорілому коричневому зошиті.
– Можна? – запитав Костянтин, спираючись на пліт.
– Звичайно, – запросив підпоручик і гукнув, повертаючись до будинку: – В нас гості!
– Які там гості, ми тільки так зайшли.
– Чудова пора.
– Ой, дуже чудова, – Костянтин сів на лавці й показав колоски: – З-за Нейсе, з нашого села повертаємося. Отож, хоч пізно засіяне, а вже визріло.
З саду й будиночка з'явилися решта членів екіпажу: сержант Єлень, взводний Віхура, капрал Черешняк. У нових випрасуваних мундирах, з Хрестами Хоробрих і медалями на грудях. Привіталися з гістьми і посідали біля них.
– Якщо за тиждень не почнуть косити, осиплеться, – пояснював Шавелло.
– Кому холодного квасу, кому? – весело гукала Гонората, несучи на таці запотілий від холоду глечик і глиняні кухлі.
– А ось і господиня. Де таку другу знайдеш? – чемно привітав її Костянтин. – Коли вже не для мене, то хоча б для молодого.
– Що ви, дядьку? Мені ще не пора, – засоромився Юзек.
– Ти думаєш, що в мене очей нема і я не бачу, як ти на ту радистку дивишся? Тобі пора, і житові пора. Тільки ти не дуже сміливий.
– Пора, – підтакнув Черешняк. – Я б, може, і жати допоміг, – пообіцяв, розгризаючи тверду зернину.
– Справді, сидимо тут без усякого діла, – буркнув Віхура і плюнув з огидою. – На батьківщині всіх гарних дівчат порозбирають, а нам почвари залишаться…
Григорій підійшов до нього і, обнявши, прошепотів на вухо:
– Ганка – гарна дівчина.
– Вже другий тиждень сердиться, – буркнув взводний.
– Якби не кохала, не сердилась би, – тихо сказав Григорій і, сумно усміхаючись, відійшов.
– Адже я тобі, шибенику, пояснював, чому тут мусимо сидіти! – гримів Густлік, гупаючи кулаком по столу.
– В армії постарієш і посивієш, а з місця без наказу не зрушиш, – зважився вставити Юзек.
– Не в цьому річ, зараз у Потсдамі радяться.
– Недалеко від того місця, де вас підпрапорщик Лажевський у полон брав, – додав Черешняк. – Від нашого уряду там також є представники.
– Відколи я тебе, Томеку, до Варшави послав, ти дуже мудрий став, – сказав Густлік.
– Іншим разом самі їдьте.
Єлень розмахнувся, щоб стусонути нахабу, але стримав руку на півдорозі і прошепотів до Коса:
– Командир.
– Струнко! – скомандував Янек.
– Вільно, вільно! – гукнув генерал од хвіртки. – Я в суто приватній справі. Зайшов до госпіталю по ліки, а сержант Вогник наказала мені заїхати до вас.
– А дівчата? – запитав Григорій.
– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.
– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?
– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.
– Налий квасу, якщо холодний.
Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.
– Якби їй раніше дали звання сержанта
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири танкісти і пес – 3», після закриття браузера.