Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

— Вчора ввечері я випадково підслухала розмову мого чоловіка та Ляроша. Та вони й не дуже від мене криються. Але Вальтер радив міністрові не викривати тобі таємниці, щоб ти не розголосив її.

Дю Руа поклав свого капелюха на стільця. І дуже уважно слухав.

— Так у чім же річ?

— Вони мають захопити Марокко!

— Що це ти! Я снідав з Лярошем, і він майже продиктував мені всі плани кабінету.

— Ні, мій любий, вони дурять тебе, бо бояться, щоб ти не дізнався про їхні махінації.

— Сідай, — мовив Жорж.

І сам сів у крісло. Тоді вона присунула дзиґлика й примостилася між колін молодика. І влесливо почала:

— Я завжди про тебе думаю, тим-то й дослухаюсь тепер до всього, про що коло мене шепочуться.

І заходилася тихо розповідати йому, як вона догадалась з якогось часу, що за його спиною щось готується, що його використовують, боячись його суперництва. Вона казала:

— Знаєш, коли любиш, тоді робишся хитрою.

Нарешті вчора вона все зрозуміла. Потай затівали величезну, грандіозну справу. Тепер вона посміхалась, радіючи на свою спритність, захоплювалась, говорила, як дружина фінансиста, перед її очима готувалися біржові крахи, хитання акцій, раптові піднесення та пониження курсу, — всі ці спекуляції, що за дві години руйнують тисячі дрібних буржуа, котрі вклали свої заощадження в папери, гарантовані ім’ям шановних, поважних людей, політиків чи фінансистів.

Вона приказувала:

— О, широко ж вони розмахнулись. Дуже широко. Тут Вальтер усім керує, а він розуміється. Дійсно, це першорядне діло.

Ці вступи дратували його.

— Та кажи вже швидше.

— Гаразд. Експедиція в Танжер була вирішена між ними ще того дня, як Лярош дістав портфель міністра закордонних справ, і вони потроху скупили всю марокканську позику, що впала до шістдесяти чотирьох чи п’яти франків. Скупили дуже спритно через неповних агентів, що не збуджували жодної підозри. Навіть Ротшільди не могли втямити, чому такий попит на марокканські акції, але вони і їх підманили, їм назвали імена посередників: всі вони були люди заплямовані, викинуті за борт. Тузи заспокоїлись. А тепер оце мають вирядити експедицію, і, коли наші там будуть, французький уряд згарантує позику. Наші друзі зароблять п’ятдесят-шістдесят мільйонів. Розумієш справу? Розумієш, чому вони бояться всіх, бояться найменшої необережності?

Вона схилила голову молодикові на жилет, поклала йому на коліна руки й притискувалась, пригорталась до нього, почуваючи, що тепер цікава йому, і ладна була все зробити, все вчинити за єдину ласку, за єдину усмішку.

Він спитав:

— А ти не помиляєшся?

Вона переконано відповіла:

— Ну от іще!

Він заявив:

— Це справді діло не мале. А тій мерзоті Лярошеві я ще віддячу. Хай бережеться, шахрай, хай бережеться!.. Полічу я йому міністерські ребра!

Потім замислився й пробурмотів:

— Проте треба це використати.

— Ти ще можеш купити, — обізвалась вона. — Кожна облігація тільки сімдесят два франки.

— Так, але в мене грошей вільних немає, — відповів він.

Вона з благанням підвела на нього очі:

— Я думала про це, котику мій, і коли б ти був любенький, любенький, коли б любив мене трошки, то дозволив би, щоб я позичила тобі.

Він різко, майже грубо відповів:

— В жодному разі.

Вона благально прошепотіла:

— Слухай, ти можеш зробити це, навіть не позичаючи грошей. Я хотіла купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб завестися власним капіталом. Ну, так я куплю на двадцять тисяч! Ти пристаєш з половини. Ти ж розумієш, що не для Вальтера я хочу заробити. Отже, зараз не треба нічого платити. Якщо пощастить, ти заробиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, будеш винен мені десять тисяч франків, а віддаси, коли схочеш.

— Ні, не подобаються мені такі комбінації.

Тоді вона почала умовляти його, доводити йому, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово, що ризикує отож нічого не одержати від неї, бо операцію робитиме Вальтерів банк.

Крім того, переконувала його, що саме він і провадив у «Французькому житті» всю ту кампанію, яка зробила можливою цю справу, та що він дуже наївний буде, коли цього не використає.

Він ще вагався. Вона додала:

— Та тільки подумай. Бо ж, властиво, Вальтер дає тобі гроші, оті десять тисяч доларів, а ти йому чимало послуг зробив, які більшого варті.

— Ну гаразд, — сказав він, — пристаю до тебе з половини. Якщо втратимо, я тобі десять тисяч франків верну.

Вона так зраділа, що підвелася, схопила руками його голову й почала жадібно цілувати.

Спочатку він не відмагався, а потім, як вона, насмілившись, почала палко до нього горнутись, подумав, що зараз друга має прийти, й коли він поступиться, то згає час і віддасть у обіймах старої запал, який варто зберегти для молодої.

Тоді він злегка відіпхнув її.

— Ну, не пустуй, — мовив він.

Вона розпачливо на нього дивилась:

— О Жорж! Мені навіть поцілувати тебе не вільно.

Він відповів:

— Ні, тільки не сьогодні. У мене трохи голова болить, і мені від цього стає гірше.

Тоді вона знову слухняно сіла біля його ніг. Спитала:

— Приходь завтра до нас обідати. Яка радість мені була б!

Він вагався, але не зміг відмовитись:

— Гаразд, прийду.

— Спасибі, любенький.

Горнучись до нього, вона поволі терлась щокою об його груди, і одна її довга чорна волосина зачепилась за ґудзика на жилеті. Вона спостерегла це, й у голову їй спала божевільна думка, одна з тих забобонних думок, що часто складають увесь жіночий розум. Вона почала тихесенько замотувати ту волосину за ґудзика. Потім ще одну замотала, ще одну. Всі ґудзики обплутала волосинами.

Зараз він вирве їх, коли підведеться. Зробить їй боляче — яке щастя! І понесе з собою щось її, не знаючи про це, понесе пасемко її волосся, якого ніколи в неї не попросив. Цією таємною невидимою ниткою вона прив’яже його до себе. Вона залишить на ньому талісман, і він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї й завтра трохи більше її любитиме.

Він зненацька сказав:

— Мушу йти, бо мене чекають у палаті на кінець засідання. Не можу сьогодні перепустити.

Вона зітхнула:

— Ох! Уже.

Потім промовила покірно:

— Іди, любенький, але приходь завтра обідати.

І зненацька схопилась. Відчула в голові короткий різкий біль, наче голками її штихнуло. Серце її билось; вона задоволена була, що трохи для нього постраждала.

— Прощай, — сказала вона.

Він обійняв її, співчутливо посміхаючись, і холодно поцілував очі.

Та вона, запалившись від цього дотику, знову шепнула:

— Вже?

І показувала поглядом на кімнату, де були відчинені двері.

Він відхилив її від себе й сказав хапливо:

— Мушу йти, а