Люко Дашвар - Мати все

П'ятнадцятого березня зателефонувала доньці на роботу, наказала:

— Заїдь до нас увечері, Лідочко.

— Не можу, мамо! — відчайдушно збрехала Ліда.

— Важливі справи маєш?

— Так! — вигукнула. Згадала: та сьогодні ж однокурсники в інституті зустрічаються. І Коцюба дзвонив. Нагадував. Зраділа. Заторохтіла: — Сьогодні наш курс зустрічається. В інституті. Я пообіцяла бути. Якби я знала, мамо, що знадоблюся тобі, я б…

— Що ж, поговоримо завтра, — відпустила доньку Іветта.

Ліда зраділа і… поїхала в інститут. А й то! Побачити друзів студентських років, забути хоч на кілька годин про маму, Платона, його дурну вагітну ляльку… Вона надовго не затримається. Вона тільки гляне на них усіх… Розпитає, бо самій… самій розповідати нічого. Нічого. Усе як у всіх. Практикує. Чоловік. Дім. Діти? Ні… Дітей поки немає.

Біля інституту — ні душі. Ліда йшла до парадного входу, дивувалася: може, щось переплутала? Зупинилася, озирнулася: слідом за нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.

— Ваня? Бугай?

Бугай засміявся.

— Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?

Підбіг. Обхопив. Закружляв.

— Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?

— Та ти що, Лідо! Півкурсу з'їхалося. Ходімо…

Так! Півкурсу з'їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!

— Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! — кричав Коцюба. — Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе — як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!

Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп'є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється — стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов — живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.

Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині — поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:

— Лялечко! Чаю! Чаю!

— Який чай. Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, — забасив Бугай.

І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.

— Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…

Світлини — по руках. А це хто? А це ви такий молодий. Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото — група людей у білих халатах на порозі лікарні..

— А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

— Можна?

— А-а, Лідочка! — усміхнувся Ларіонов. — Упізнала батьків?

— Так, — сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

— Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п'ятий рік. Як мама почувається?

— Вісімдесят п'ятий? — Ліді здалося, вона не розчула.

— Так, вісімдесят п'ятий. Пам'ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам'яті. Іноді я забуваю те, що зробив п'ять хвилин тому, але чітко пам'ятаю події двадцятип'ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

— Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула — на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

— А сьогодні… яке? — спитала розгублено.

— П'ятнадцяте березня, Лідо! — почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

— Де ти була?! — Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

— Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… — Ліда відповідала насилу — тьмяна, очі божевільні.

— Що з тобою?

— Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

— Коли? — Дезінфікатор любив конкретику.

— Завтра…

Розділ 8

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною — кальцій! — розклала білосніжну серветку — бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.

— Ви сьогодні надовго? — поцікавилася нянька.

— Сьогодні операційний день, — відповіла. Віддала розпорядження: — Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев'ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.

— Підгоню, не хвилюйтеся.

Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня — коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали — посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під'їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», — подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.

— Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…

Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мої вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. — Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. — А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, — жахнулася. — Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах. Нога й не пам'ятає, коли землі торкалася».

Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.

— Бережи нас усіх, Боже… — Пішла на кухню.

День мав спокійним