Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

світлі», в якій разом із своїми заокеанськими колеґами ролі мусили виконувати актори харківського театру «Березіль» (а далі — львівського та київського театрів).

Тож проекти замовлень (креслення, ескізи, інженерні розробки) були сумлінно виконані й передані задля бухгалтерського обрахунку до вищезгаданого Центру Леся Курбаса, звідки вони й зникли разом з директором тієї містичної установи. Судячи за збереженими в архівах Харківського літературного музею світлинами, плянами, реклямними щитами, листівками, запрошеннями та ін., зваживши також на свідчення самих виконавців робіт, ми можемо добре уявити досить велику складність і надзвичайну пропорцію театрального комплексу. Зокрема, це були дуже незвичайні, ориґінальні споруди, що виникли завдяки сполученню друкованих текстів і розмальованих дерев’яних та металевих (супрематичних) компонентів у дуже відповідній кольоровій схемі В. Бондаря (чорне, біле, малинове, цеглисто-червоне і цеглисто-зелене).

Картина-об’єкт № 2: Tout chemin a Kharkiv

За другу поразку, згадану при цій розмові, буде справа з рецензією на поважну монографію відомого паризького історика мистецтв Валентини Васютинської-Маркаде, а саме — на «Мистецтво України», отриману на рецензію автором сих рядків, який під згадану пору вже працював у Харківському літературному музеї (а далі й у Музеї народного мистецтва Слобожанщини, що входив до складу Харківського художнього музею). І це буде друга згадка про харківського мистця, що натоді знову набувала побутового сенсу у справі вшанування його пам'яті. «Повинна признати, — листувала пані Маркаде, — що моє серце віддавна належить Василю Єрмілову» (в історії українського малярства, мало не вперше викладеній усьому світові паризькою дослідницею, леґендарному харків’янинові присвячена окрема глава). Втім, як виявилось, це був лишень заспів до тривалої розмови між Парижем і Харковом, що відтак обірвалась завдяки трагічним причинам. Але про це трохи далі, нині ж дозволю собі довшу цитату з паризького листа. Отже, пані Маркаде листувала:

«Справа в тому, що О. І. Микитенко був у мене в Парижі близько двох років тому й просив прислати до редакції „Всесвіту“ мою книгу („Мистецтво України“. — І. Б.-Т.) щойно вона вийде друком — задля написання рецензії на неї, що я й зробила. Поки її (рецензію) писала мадам Асєєва, поки її, нарешті, надрукували (у 10-му числі „Всесвіту“ за 1991-ий рік), минуло чимало часу. Отже, спробую коротко пояснити, у чому річ, і про що я зокрема хотіла би Вас просити.

У своїй книзі я насамперед зверталась до чужоземців, що й гадки не мають про історію, мистецтво, а також про масштаби зросійщення України. Отже, як мені бачиться, сенс моєї праці полягає у тому, аби показати читачеві найважливіші моменти історії України; при цьому я свідомо зупинялася лише на тих її мистцях-новаторах, які випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західної Европи».

Харківський художник. Картина Б. Косарєва. 1931 рік

Варто пояснити, що державним апаратом радянського рецензування, зразком якого виявилась, як на думку В. Маркаде, рецензія Н. Асєєвої (співробітниці Інституту літератури ім. Т. Шевченка) право на «камерну» (українську) значимість таких монографій зазвичай відкидалось. При цьому акцентувалося на вже написаній історії «нашого» мистецтва сучасними його дослідниками. «Тим паче, що маємо прекрасно видану в Києві „Історію українського мистецтва“, — підтверджувала в листі В. Маркаде, — яку протягом року складав цілий штат спеціалістів! Нащо ж мені було пхатися у відчинені двері? Натомість у своїй книзі я свідомо обмежилась лише показом самобутньої творчості кращих (підкреслення В. Маркаде. — І. Б.-Т.) представників української культури: Архипенка, Богомазова, М. Бойчука, В. Бурлюка, Єрмілова, Курбаса, Малевича, Екстер, а також багатьох інших… Наприклад, мені закидають, що я обійшла мовчанкою творчість Серебрякової. Моя відповідь така: я свідомо відмовилась від насвітлення творчого доробку цієї мисткині саме тому, що завжди за мірило своєї оцінки в мистецтві мала той злам творчості мистця, який впливав на подальший розвиток колишніх естетичних настанов.

Через це рецензія мадам Асєєвої, як на мене, позбавлена будь-якого сенсу. І тому я була би вельми Вам вдячна, якби Ви особисто взяли на себе клопіт написання критичного розбору моєї книги, наразі вже ґрунтовний, не заради бажання відробитися трафаретними міркуваннями. Надзвичайно важливо дати читачеві можливість самому зрозуміти причини злетів і падінь в історичнім проґресі України, які зазвичай свідомо замовчували, викривляли, або й просто оббріхували як тоді, так і тепер».

Без будь яких застережень можна сказати, що частенько оббріхують та замовчують і досі, оскільки робити це на «державному» рівні дуже легко. Варто лише не допускати до широкого друку вищезгадані «антиросійські» твердження. Саме так сталося у випадку з харківською рецензією на монографію В. Маркаде з-під пера автора сих рядків, адже під описувану пору монополію на висвітлення мистецьких процесів в Україні ще міцно утримувала Система.

Картина-об'єкт № 3: Харківсько-український Йов

«Его не мучили, не карали, / но без всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску, — уточнював Б. Слуцький перебіг подій у житті В. Єрмілова в передвоєнний період. — Потом пришла война. Большая. / Город обстреливали и бомбили. / Взрывы росли, себя возвышая. / Фрески — все до одной — погибли».

Сьогодні, до речі, вже знати, що великих боїв у Харкові на початку «Великої вітчизняної війни» не було. Насправді місто було знищене більшовиками, які, тікаючи геть, у примусовому порядку евакуювали частину населення, висадили на повітря безліч промислових об’єктів та просто добрих житлових будівель, зруйнували шляхи сполучення. Також були зіпсовані міська електростанція і водогін, які, будучи полагоджені за німців, регулярно нищилися залишеними в місті аґентами. «Виловлюйте бандитів! Більш за все вони шкодять вам самим!» — закликали харків’ян до пильности численні плакати, розвішані вулицями міста.

Більшовики й далі не залишали в спокої населення, постійно обстрілюючи та бомбардуючи Харків. Так, згадуючи повітряні атаки тих часів, відомий харківський письменник А. Любченко писав у своєму «Щоденнику» 1942-го року: «Гуде, наближаючись, ворожий літак. Чутно вибухи на віддалі. Годину тому теж пролетів — один чи кілька — бомбив і його обстрілювали. Вибухи були дуже близько. І перед вечором був наліт. І вчора зночі. Сидиш, чуєш, як ворог наближається, ждеш, що він може скинути бомбу впрост і на твою хату — і нічогісінько не можеш вдіяти. Прикре становище. Набридло аж до краю. А більшовики тепер кидають бомби саме так — куди доведеться, аби лише наробити шелесту, психологічно тиснути на населення. В Харкові за ці усі дні вже чимало зруйновано жител і чимало є жертв».

«Непосредственно, самолично / рассмотрел Ермилов отлично, / как все расписанные стены, / все его фрески до последней / превратились в руины, в тени, / в слухи, воспоминания, сплетни», — значив Б. Слуцький про цей період у житті харківського художника.

Проте не з численних