Жюль Верн - Діти капітана Гранта

– Уявіть собі, що ні! – з новим запалом вигукнув Паганель.

– Як, в Австралії є ще якісь дивовижі? – запитала заінтригована Гелена.

– Так, мадам, клімат. За своїми особливостями він перевершує все, що я озвучив досі.

– Розкажіть, Паганелю! – залунало звідусіль.

– Я не кажу про те, що повітря Австралії багате на кисень і бідне на азот; завдяки тому, що мусони дмуть паралельно узбережжю, тут немає вологих вітрів; а більшість хвороб на кшталт кору чи тифу тут зовсім не відомі.

– А це вже явна перевага, – зауважив Гленарван.

– Звісно, але повторюсь, що я не це маю на увазі, – відповів Паганель. – Тутешній клімат має неймовірну особливість…

– І яку ж? – поцікавився Джон Манглс.

– Ви нізащо не повірите…

– Повіримо! – вигукнули зацікавлені слухачі.

– Він…

– То що ж він?!!

– Сприяє моральності.

– Моральності?

– Саме так! – підтвердив учений. – Він сприяє моральності. В Австралії не іржавіє залізо на повітрі, і люди також. Тутешнє сухе, чисте повітря вибілює не лише білизну, а й душі. В Англії помітили таку властивість австралійського клімату і вирішили перевиховувати тут злочинців.

– Як! Невже такий помітний вплив? – запитала Гелена Гленарван.

– Так, навіть дуже. Причому як на тварин, так і на людей.

– Чи не жартуєте ви часом, месьє Паганелю?

– Аж ніяк. Навіть австралійські коні і рогата худоба тут навдивовижу слухняні. Та ви й самі в цьому переконаєтеся.

– Неймовірно!

– Але це так. За декілька років тут духовно перероджуються злочинці – це знає кожен філантроп. В Австралії всі люди добріші.

– Тоді яким ви станете на цій благодатній землі, месьє Паганелю, адже ви й так хороший? – з усмішкою мовила Гелена.

– Чудовим, просто чудовим! – відповів географ.

Розділ X. Річка Вімерра

24 грудня, щойно ледь зажевріло сонце, наші мандрівники рушили в путь. Було ще не дуже спекотно, дорога виявилася зручною для коней. Загін заглибився в ліс.

Увечері зробили привал на березі Білого озера, вода якого була засолоною і непридатною для пиття.

І Жак Паганель мав визнати, що Біле озеро заслуговує на назву «білого» не більше, ніж Чорне море на назву «чорного», а Червоне море – на «червоного». Втім невгамовний географ завзято обстоював ці назви, але його докази нікого не переконали.

А наступного дня, коли фургон швидко подолав пару десятків миль, мандрівники опинилися в гайку високих акацій, мімоз і білих глейових дерев із дивовижними квітами. Казкової краси рівнина розкошувала запашними ароматами і буйноцвіттям, бо її щедро зігрівало денне світило і зрошувала велика кількість струмків. А от тварин було менше. Лише подекуди можна було побачити ему. Однак майорові таки вдалося підстрелити ябіру – гігантського барвистого лелеку. Здавалося, природа витратила всі фарби на оперення ябіру.

Мандрівники замилувалися цим птахом, і майор залишився б героєм дня, якби юний Роберт згодом не поцілив би якусь безформну тварину – чи то їжака, чи то мурашкоїда.

– Це єхидна, – пояснив Паганель.

– Вона огидна! – відгукнувся Гленарван.

– Але цікава, – зауважив Паганель. – До того ж побачити її можна тільки в Австралії.

Паганелю закортіло взяти із собою цю тварину, і він вирішив покласти її в багажний відділ, але містер Олбінет так обурився, що вчений змушений був відмовитися від своєї затії.

Близько четвертої години дня Джон Манглс указав супутникам на величезний стовп пилу, що здіймався на видноколі. Що воно таке? Буйна Паганелева фантазія підказала вченому, що то був якийсь метеор, але Айртон із незворушним виглядом повідомив, що цей пил здійняло стадо.

Боцман мав рацію. Густа хмара пилу наближалася. Незабаром долинуло мукання, іржання, бекання упереміш із хором криків, свисту і лайки пастухів.

Нарешті з вихору пилу показалась людина. Гленарван поїхав навстріч. Погонич виявився власником частини стада, звали його Сем Машель. Він прямував до бухти Портленд. Його стадо налічувало 12 075 голів: тисячу биків, 11 тисяч баранів і 75 коней.

Поки стадо Сема Мітчелла продовжувало брести між мімозами, господар коротко переповів свою історію. Гелена Гленарван і Мері Грант вийшли з фургона, всі вершники спішилися і під розлогим глейовим деревом слухали розповідь скотопромисловця.

Ось уже сім місяців як Сем Машель перебував у дорозі. Щодня він долав десять миль, і його виснажлива подорож мала тривати ще зо три місяці. У цій важкій справі йому допомагали тридцять погоничів і двадцять собак. Серед погоничів було п’ятеро негрів, які досить вправно знаходили по слідах тварин, що збилися зі шляху. Замикали цю армію шість возів. Погоничі, озброєні батогами, з держалном завдовжки 18 дюймів і десятифутовим ременем, їздили між рядами тварин, стежачи за порядком, а собаки, немов легка кавалерія, бігали по флангах. Мандрівників вразив лад, що панував у стаді. Різні види тварин ішли порізно, бо дикі бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому биків гнали окремо від стада. Розділені на два батальйони, вони йшли попереду. За ними під орудою двадцяти вожатих рухались п’ять полків баранів; взвод коней ішов в ар’єргарді. Сем Машель просвітив слухачів, що на чолі цієї армії були не люди, не собаки, а метикуваті бики-ватажки, яким підкорялися всі їхні родичі. Вони повагом сунули попереду, інстинктивно вибираючи кращу дорогу, і, здавалося, були твердо впевнені у своєму праві користуватися загальною пошаною. Все стадо беззаперечно покорялося їм: якщо бики зупинялися, то треба було наслідувати їх прикладу, і жодна сила не могла змусити тварин рушити вперед, поки не рушали бики-ватажки.

Скотар додав ще деяких подробиць, гідних пера Ксенофонта. Поки стадо рухалося рівниною, все було гаразд – жодних перешкод, ні краплі втоми. Тварини паслися собі по дорозі, утамовуючи спрагу в численних струмках, уночі спали, вдень рухалися вперед. Але в дрімучих лісах материка, чагарниках мімоз і евкаліптових дерев ставало важче. Взводи, батальйони, полки то змішувалися, то розбігалися, і треба було докласти чимало зусиль, щоб відновити встановлений порядок. Якщо траплялося таке нещастя – пропадав один із биків-ватажків, його будь-що необхідно було знайти, а то розбіглося б усеньке стадо. Часто неграм-погоничам доводилось витрачати на пошуки по кілька днів. У зливу ледачі тварини відмовлялися продовжувати шлях, а в сильну грозу паніка охоплювала збожеволілу від страху худобу.

Проте завдяки своїй заповзятливості й метикуватості скотар долав постійні ускладнення. Він ішов милю по милі, залишаючи позаду рівнини, ліси, гори. Та інколи до всіх згаданих якостей йому доводилося додавати ще й терпіння, яке потрібно було зберігати не години, не дні, а тижні. Це траплялось при переправі через річки. Уперте стадо відмовлялося йти у воду. Бики, ковтнувши води, повертали назад, барани, взрівши річку,