Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібно-голуба стрічка річки… По той бік річки – лісочок… Біля лісочка – хутірець на три хати… На узгір’ї біля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторі дівчата «Чорноморця» виводять:

Вивів мене, босую,

Та й питає:

– Чи є мороз, дівчино,

Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б і не передивився… Слухав би і не переслухав…

Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось місцевий дідок і каже:

– А в цьому, – каже, – болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить.

– Ми всі, – каже Кузьма Дем’янович, – аж попідскакували!

– Де?

– Та отут у болоті!

– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?

– А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили… Я сам сікача бачив, – пудів на п’ятнадцять, якщо не більше! Страшний звір!

– Ну, ви ж розумієте, – вів далі Кузьма Дем’янович, – що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж, таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, – мені вже тоді п’ятдесят шостий пішов, – так я пройду од провалля углиб, в очерет, та тут буду собі чекати, а решта – з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів за тридцять-сорок.

Загонщиків у нас, як бачите, не було, – ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: «Боюсь!» – каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: «Мо’ – каже, – де зайчика наполохаю». Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, – обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дідок, – сам я собі подумав… Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нічого… Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як підстрибну! Підстрибнув – і крутюсь на місці, – не знаю, куди тікать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось чую, гукають:

– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

– Я тут! – кричу. – На сікача засів! На груші!

– Зла-га-га-газьте!

– Не злізу! – кричу.

А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, – не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму…

Підійшли товариші. Зняли мене з груші.

– Бачили що-небудь? – питаю я їх.

– Анічогісінько не бачили!

– Та як же ж, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене Бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!

– Так то ви, значить, – питає мене Іван Петрович, – на провалля прянули?

– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сікач, і з очерету!

– Та то я висякався! – каже Іван Петрович. – Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки!

Аж ось дідок підходить. Ми на нього:

– Де ж ваші свині? Де ваш сікач?

– Нема хіба? – здивувався дідок.

– І сліду нема, – кажемо.

– Виходить, пірнули!

– Куди пірнули?

– Під воду! Куди ж?

– Та хіба ж дикі свині пірнають?

– Не знаю, як де, а в нас пірнають! – каже дідок.

– А що ви гадаєте, – міркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же морські свині, могло буть, що й річні єсть!

– Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий мені… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, – додав Кузьма Дем’янович.

Полюють кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша й найчастіше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте.

Стріляти треба обов’язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком «Ага, попавсь!» поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей.

Коли він сам смертельно поранений, – він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу Богові.

Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.

Ті, що несуть загиблого товариша, – дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті.

А ті, що несуть забитого кабана, – дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п’ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра). Така молитва:

Ви зорі-зірниці,

Ніч темна темниця,

Замикаєш ти церкви і хати

Ще й царські палати.

Замкни звірю вуха й очі,

Щоб я підійшов і не промахнувся…

Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух у нього, як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті.

А взагалі, ще