Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

ними з’явилися власники гупаючих ніг, вони, наче переполохані ящірки, кинулися у найближчий перехід.

Ховаючись за виступом стіни, вони витріщили від здивування очі, коли повз них прогупали близько Двох десятків огрядних чоловіків і жінок у тренувальних костюмах. Вони так натужно хекали і хрипіли, що був би тут присутній лікар-кардіолог, йому б мову відібрало.

Форд провів їх поглядом.

— Бігуни! — прошипів він, коли кроки трохи затихли і тільки луна пішла коридорами.

— Бігуни? — пошепки перепитав Артур Дент.

— Бігуни, — стенув плечима Форд Префект.

Коридор, у якому вони заховалися, відрізнявся від інших. Він був короткий і закінчувався великими сталевими дверима. Форд оглянув їх, знайшов механізм, яким вони відчинялися, і штовхнув двері.

Найперше на очі їм потрапило щось, що нагадувало труну.

Потім на очі їм потрапили ще чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять предметів, які теж видалися трунами.

РОЗДІЛ 23

Склеп мав низьку стелю, освітлювався ледве-ледве і був величезних розмірів. У протилежному кінці, на відстані близько трьохсот ярдів виднілися ще одні двері у формі арки і вели вони до цілком схожої камери зі схожим вмістом.

Ступивши на долівку склепу, Форд Префект тихо присвиснув.

— Ну й дива, — сказав він.

— Чому з цими покійниками так носяться? — запитав Артур, нервово ступаючи за Фордом.

— Хтозна, — відповів Форд. — Давай подивимося, га?

При ближчому огляді труни більше нагадували саркофаги. Їм вони сягали по пояс, і на перший погляд здавалося, що вони виготовлені з білого мармуру чи з матеріалу, який майже не відрізнявся від нього, хоча насправді і не був білим мармуром. Зверху саркофаги були напівпрозорими і можна було розгледіти розмиті риси їхніх покійних і вірогідно щиро оплаканих мешканців.

Вони були гуманоїдами і очевидно усі прижиттєві турботи на якомусь з світів, звідки вони були родом, уже залишилися у них позаду. Інших думок не виникало. Між саркофагами поволі перекочувалися хвилі важкого, масного на вигляд білого газу, і Артур спершу подумав був, що це для того, щоб створити у склепі відповідний настрій, але потім збагнув, що від холоду з нього защеміли ноги. На дотик саркофаги теж були дуже холодні.

Зненацька Форд присів перед одним із них. Зі свого ранця він витяг кінець рушника і став щось затято терти.

— Поглянь, тут якась табличка, — пояснив він Артурові. — Вона вкрита інеєм.

Він відчистив табличку від інею і уважно розглянув вибиті на ній літери.

Як на Артура, то це були відбитки лапок павука, який влив у себе надто багато того, що могли б випивати у вільний вечір павуки, однак Форд одразу впізнав один із стародавніх різновидів галактичної говірки.

— Тут написано: «Флот Голгафрінчамського Ковчега, зореліт Б, сьомий відсік, стерилізатор телефонів другого класу» і серійний номер.

— Стерилізатор телефонів? — перепитав Артур. — Мертвий стерилізатор телефонів?

— Та ще й який.

— Але що він тут робить?

Форд пильно подивився через прозоре віко на істоту, що лежала всередині.

— Нічого особливого, — відповів він і раптом у нього на обличчі промайнула одна з його посмішок, після якої люди думали, що він напередодні перепрацював і йому пора як слід відпочити.

Він поспішив до іншого саркофага. Кілька секунд посовав рушником і оголосив:

— Це мертвий перукар. Ось так!

У наступному саркофазі своє останнє пристановище знайшов рахівник рекламної фірми; у ще одному — продавець уживаних автомобілів третього класу.

Несподівано увагу Форда привернув оглядовий люк у долівці, і він присів, щоб відчинити його, розганяючи руками хмари холодного газу, які загрожували накрити його з головою.

У Артура майнула думка.

— Якщо це просто домовини, — сказав він, — то чому їх зберігати в охолодженому стані?

— Або, краще сказати, навіщо їх взагалі зберігати? — кинув Форд, піднімаючи кришку люка. Газ полився в отвір. — А й справді, навіщо йти на такі витрати зусиль та коштів і возити космосом п’ять тисяч тіл?

— Десять тисяч, — сказав Артур, показуючи на арку у протилежному кінці, де ледь виднілася наступна камера.

Форд засунув голову до отвору у долівці. Його голова знову з’явилася на поверхні.

— П’ятнадцять тисяч, — сказав він. — Там внизу їх теж до біса.

— П’ятнадцять мільйонів, — промовив якийсь голос.

— Це багато, — відказав Форд, — дуже багато.

— Поволі поверніться обличчям до мене, — гостро скомандував голос, — і руки догори. Один зайвий рух, і я пошматую вас на дрібненькі кавалки.

— Привіт, — тільки й спромігся вимовити Форд, поволі розвертаючись, піднімаючи руки догори і утримуючись від зайвих рухів.

— Чому, — зітхнув Артур, — чому завжди нас так непривітно зустрічають?

У дверях, якими вони пробралися до склепу, вимальовувався силует чоловіка, що так непривітно поставився до їхньої появи. Його невдоволення частково вчувалося у лайливому і зверхньому тоні його голосу, а частково читалося в лютому погляді, з яким він направив у їхній бік дуло довгої срібної рушниці моделі «Тут тобі й смерть» Очевидно людину, яка проектувала цю рушницю, чітко попередили не ходити кругом та навколо.

«Зроби так, щоб від одного її вигляду було страшно, — наказали їй. — Зроби так, щоб одразу усім було зрозуміло, з якого боку рушниці небезпечно, а з якого — ні. Зроби так, щоб той, хто опинився з небезпечного боку, був абсолютно переконаний, що він справді потрапив у халепу. Якщо для цього доведеться додати якісь гострі виступи чи зубці або наставити на ньому чорних цяток, то нехай так і буде. Це не така рушниця, яку можна повісити над каміном чи залишити у підставці для парасольок.

Вона призначена для того, щоб ходити з нею напереваги і вганяти людей у жалюгідний стан».

Форд і Артур сумно втупилися на рушницю.

Чоловік з рушницею відійшов від дверей і обійшов непроханих гостей півколом. Коли він вийшов на світло, вони розгледіли його чорну із золотим уніформу, ґудзики на якій були такими відполірованими і сяяли так сліпучо, що будь-який водій зустрічного автомобіля неодмінно розлютився б і поблимав йому фарами.

Він показав дулом на двері.

— Виходьте, — наказав він. Люди, в руках у яких така грізна зброя, не мають потреби вдаватися ще й до слів. Форд і Артур вийшли, зразу ж за ними рушив страшний бік рушниці моделі «Тут тобі й смерть» і блискучі ґудзики.

Завертаючи до центрального коридора, вони зіткнулися з групою з двадцяти чотирьох бігунів, які встигли побувати у душовій і змінити одяг.

Вони проминули їх і зникли у дверях склепу. Артур оглянувся і провів їх здивованим поглядом.

— Рухайся! — гаркнув їхній конвоїр.

Артур пішов уперед.

Форд стенув плечима і рушив теж.

А у склепі бігуни підійшли до двадцяти чотирьох порожніх саркофагів біля бічної стіни, відчинили їх, позалізали