Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Річ у тім, що із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодна гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось невід’ємним атрибутом сімейних торжеств, вірніше б сказати — непорушним ритуалом: бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі у Лохові чи Бобовищах, дід Соломон одразу прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко, се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба, позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найбільш значимих сімейних подій і торжеств. Якщо ж гостина завершувалась тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорилося, між іншим, «…малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися…». Але про таке ніхто не пам’ятав, вірніше, принципово не хотів згадувати.

І ось ця історична, найбільш жадана для мене мить наступила. Стрийна Мікроба вручила урочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти… Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи— Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі, тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і став віднедавна партєйним активістом. І, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди:

змінив святих лики

на червоних вождів пики.

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачіської торговиці. Никай: тварь має, як ракошинський мясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — одразу заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачіський шпікулянт, а гірше — воко у воко — старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», аніж на почесне місце у хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси. Цей сільський феномен, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх ватажків і отаманів. І дуже успішно і дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику… На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, доморощений Ван-Гог відповідав: часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється у нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс! — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі.

Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами… Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…

— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом в чоло, хитнув головою і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.

— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.

І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіскарошці на голову, — та вмить стала схожою на наполеонівського вояка, посуканого під Москвою. Баба, напихаючи рот галушками — не пропадати ж добру — хутко схопила зі столу варіху і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав, належачки, наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою у кут і захлинувся гомеричним сміхом.

— Гойте, люди, ко має Богонька у серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.

Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте, як завсігди, заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу і у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: «Нині велике свято! А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай» — із якимось умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись, найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із тіла великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту», фена би їх з’їла!

Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і загалом щасливі повертаємося горбами із гостини додому: баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що: пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі дурні газди.

«Иппен’ми у гузиці», — весь час повторює на це Фіскарошка.

Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс.

Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим