Лі Бардуго - Шістка воронів

Інеж знову підняла «книжку без спинки». Водій фургона був убраний у сіру уніформу, схожу на ту, котру носили вартові, але без жодних стрічок чи прикрас. Він зістрибнув зі свого сидіння й обійшов фургон, щоб відчинити двері.

— Святі, — прошепотіла Інеж, коли двері розчахнулися. Десятеро в’язнів сиділи на лавках, котрі тягнулися вздовж фургона, на зап’ястях і над стопами були кайдани, на головах — чорні мішки.

Інеж передала книжку Матаясові, і, коли та пройшла по колу, дівчина відчула, як у групі наростають погані передчуття. Нестурбованим здавався лише Каз.

— У каптурах, ланцюгах і кайданах? — запитав Джаспер. — Ти впевнений, що ми не можемо зайти всередину як розважальники? Я чув, Вілан просто шкварить на флейті.

— Ми зайдемо всередину тими, ким ми є, — заперечив Каз. — Злочинцями.

Ніна пильно подивилася в лінзи на книжці.

— Вони рахують по головах.

Матаяс кивнув:

— Якщо процедура не змінилася, вони швиденько порахують поголів’я на першому пропускному пункті, потім ще раз перерахують на другому, де обнишпорять фургон зовні й усередині в пошуках контрабанди.

Ніна передала книжку Інеж.

— Водій помітить, що в’язнів стало на шість більше, коли відчинить двері.

— Якби ж я тільки подумав про це раніше, — сухо відгукнувся Каз. — Бачу, ти ніколи не обчищала нічиїх кишень.

— Бачу, ти ніколи не приділяв належної уваги своїй стрижці.

Бреккер насупився й соромливо торкнувся рукою голови збоку.

— Немає жодних проблем із моєю стрижкою, яких не розв’яже мільйон крюґе.

Джаспер нахилив голову набік, сірі очі засяяли.

— Ми скористаємося дурильним печивом?

— Саме так.

— Я не знаю ніякого «дурильнопечива», — втрутився Матаяс, намагаючись звести слова докупи.

Ніна кисло глянула на Бреккера.

— Я теж. Ми не так чудово знаємо життя вулиць, як ти, Нечисторукий.

— І ніколи не дізнаєтеся, — охоче погодився Каз. — Пам’ятаєте нашого друга Петра?

Вілан здригнувся.

— Скажімо, турист іде Бочкою й щось собі петрає. Він чув, що в цьому місці його можуть легко ошукати, тож час від часу поплескує свій гаманець, щоб переконатися, що той досі на місці, і вітає себе з тим, який він уважний та обачний. Ніхто не надурить його. Звісно, щоразу, коли він плескає себе по задній кишені штанів чи по передній кишені пальта, він робить що? Розповідає кожному злодієві в Клепці, де точно заховав грошенята.

— Святі, — буркнула Ніна. — Я, напевно, так і робила.

— Усі так роблять, — погодилася Інеж.

Джаспер звів брову.

— Не всі.

— Це тільки тому, що в тебе немає нічого в гаманці, — кинула у відповідь Ніна.

— Ти так гадаєш?

— Це факт.

— Факти для тих, хто позбавлений уяви, — сказав Джаспер, зневажливо змахнувши рукою.

— Поганий злодій, — вів далі Каз, — це недосвідчений злодій. Він просто хапає й намагається тікати. Гарний спосіб потрапити в пазурі міської варти. Але добропорядний злодій — такий, як я, — витягає гаманець і кладе на його місце щось інше.

— Печиво?

— «Дурильне печиво» — це просто назва. Це може бути камінь, шматок мила, навіть стара булочка, якщо вона має правильний розмір. Пристойний злодій може сказати, скільки важить гаманець, подивившись, як він відтягує кишеню чоловікового пальта. Він підміняє речі, а бідний дурник іде й нічого не петрає, мацаючи кишеню, щасливий, як слон. А потім він захоче заплатити за омлет чи покласти ставку на стіл і зрозуміє, що якийсь шахрай обдурив його. До того часу злодій уже сховається в безпечній місцині й перелічуватиме папірці.

Вілан засмучено засовався на стільці.

— Забивати памороки невинним людям — не те, чим варто пишатися.

— Саме те, якщо ти робиш це добре, — Каз кивнув у бік в’язничного фургона, котрий із гуркотом прокладав собі шлях угору, до Льодового Двору й другого пропускного пункту. — Ми збираємося стати печивом.

— Стривай, — втрутилася Ніна. — Двері зачиняються ззовні. Як ми потрапимо всередину й знову зачинимо двері?

— Це проблема, лише якщо ти не знайома з пристойним злодієм. Залиш замки мені.

Джаспер витягнув свої довгі ноги.

— Тож ми маємо відчинити двері, зняти кайдани й зробити небоєздатними шість людей, зайняти їхні місця і якимось чином знову щільно запечататися, так щоб жоден вартовий або ув’язнений цього не побачив.

— Твоя правда.

— Ще якісь неможливі подвиги, із якими ти хочеш, щоб ми впоралися?

Ледь помітна посмішка змигнула на Казових устах.

— Я напишу вам список.

* * *

Залишивши осторонь думки про пристойні крадіжки, Інеж мріяла про пристойний нічний сон на пристойному ліжку, але на них не чекали комфортні номери готелю, якщо вони збиралися знайти шлях до в’язничного фургона, котрий прямує до Льодового Двору, до того, як розпочнеться Грінґкелла. Занадто багато було роботи.

Ніну відправили попатякати з місцевими та спробувати дізнатися про найкраще місце, де можна влаштувати засідку на фургон. Після всіх жахіть ґестінґського оселедця вони вимагали від Каза чогось їстівного й чекали на Ніну в переповненій пекарні, ніжно обіймаючи горнятка з кавою, змішаною з шоколадом. І лише згадка про розламані рулети й печиво ширилася їхнім столом невеличкими купками масляних крихт. Інеж помітила, що Матаясове горнятко стояло перед ним і повільно вистигало, поки хлопець тупився у вікно й не торкався кави.

— Тобі, мабуть, складно, — сказала вона тихо. — Бути тут, але не бути по-справжньому вдома.

Він перевів погляд на горнятко.

— Ти навіть не здогадуєшся як.

— Думаю, що здогадуюся. Я дуже давно не бачила домівки.

Каз відвернувся й базікав із Джаспером. Здавалося, щоразу, коли вона згадує про повернення до Равки, він так робить. Звісно ж, Інеж не могла бути впевненою, що знайде там своїх батьків. Сулійці були мандрівниками. Для них «дім» насправді означав «родина».

— Переймаєшся, як там ведеться Ніні? — поцікавилася Інеж.

— Ні.

— Вона дуже вправна в цьому. Справжня актриса.

— Я усвідомлюю це, — сказав хлопець похмуро. — Вона може бути ким завгодно для кого завгодно.

— Вона найкраща тоді, коли є просто Ніною.

— А хто це?

— Щось мені підказує, що тобі це відомо краще, ніж будь-кому з нас.

Він склав на грудях свої велетенські руки.

— Вона смілива, — зізнався знехотя.

— І весела.

— Придурюється. Усе мусить перетворити на жарт.

— Відважна, — додала Інеж.

— Гучна.

— То чому ж ти не зводиш очей із натовпу, шукаючи її?

— Я так не роблю, — запротестував Матаяс. Вона взяла б на кпини його лютий погляд. Запхав палець до купки крихт. — Ніна справді має все те, про що ти сказала. Цього забагато.

— М-м-м-м, — пробурмотіла Інеж, сьорбаючи з горнятка. — Може, це просто ти недостатній.

Перш ніж йому вдалося відповісти, на дверях пекарні дзенькнув дзвоник і досередини запливла Ніна — щічки вкрилися рум’янцем, каштанове волосся химерно заплуталося — і