Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

   — Гей, на балії! — зневажливо гукнув він капітанові судна. - Хто такі?

   — А самі ким будете?

   — Тут запитаю я! — Гримнув Моріс.

   Його судно було вже на відстані гарматного пострілу і пірати готувались відкрити вогонь.

   —  Дайте моїм людям піднятися на палубу, бо буде погано! Ми оглянемо ваші трюми, заберемо, що нам потрібно, і можете провалювати звідси!

   — То ви пірати? — здивовано відповів капітан судна,— а це напевно ваш піратський корабель?

   — Не валяйте дурня, бо я накажу своїм людям стріляти! — роздратовано закричав Моріс.

   — Стріляти? — злякано заторохтів торговець. — Це ж так небезпечно, можна когось поранити, або...

   — У нього не всі вдома, — усміхнувся Ігнасіо, — збожеволів тюхтій зі страху... А це, що вони роблять...

   — Я ж казав, що в них є порти...

   — Пали та відходимо! — заволав Моріс.

   Його люди почали палити по палубі супротивника, але пізно. Лівий борт судна, до якого підійшли пірати, здригнувся і, мов грім, пролунали залпи гармат. Вони були вміло замасковані. Так що пірати не побачили їх одразу. 

   Постріли картечі не завдали жодної шкоди. А от ядра, які випустили ті кого вони прийняли за торговців, рознесли палубу і щогли в тріски. 

   Вцілілі пірати зробили відчайдушну спробу абордажу. Але подолати жертву, яку вважали слабкою і беззахисною не зуміли. Після наступного залпу корабель став повільно йти на дно.

   Розбійники стрибали у воду, намагалися дістатися берега. Але навіть ті, хто вибрався на берег, потрапляли до рук супротивників. Ті вже висадили невеликий загін на берег.

   Моріс сховався у невеликому, майже непомітному гроті. Він вирішив пересидіти там. Сподівався, що його люди, які залишилися в лагері, здолають нападників.

   Незвані гості пробиралися крізь густі чагарники до поселення піратів. В авангарді йшов їх ватажок. Від безтурботного  торговця, якого бачили Моріс з поплічниками, не залишилося і сліду. 

  Тепер це був справжній морський вовк, хоч і досить молодий. Однак лише одного погляду на цю людину було достатньо, щоб зрозуміти, за відносно коротке життя він пройшов через не одне тяжке випробування.

   Він впевнено командував своїми, старшими та досвідченими товаришами. Поруч із ним йшли його помічники. Вже сивий, але все ще спритний і стрункий чоловік. Декілька молодих хлопців, а трохи за ними йшов велетенський на зріст негр, з величезною шаблею.

   Надвечір вони досягли поселення. На підході до нього напоролися на невеликий загін розбійників. Ті не довго стримувалися напад і невдовзі розбіглися. Нападники зазнали мінімальних втрат. Троє поранено, причому серйозно лише один.

   Так загін дістався табору. Захисники люто відбивалися. Та вони поступались у кількості. 

   Нападники проникли в бараки з невільниками та звільнили їх.

   — Ви вільні! — крикнув ватажок полоненим матросам.

   Багато хто з них узявся за зброю і приєднався до своїх визволителів. У них з'явилася можливість нарешті помститись  за всі знущання. Це остаточно вирішило результат бою.

   Пірати, які вважали себе господарями острова, розбіглися і ховалися в чагарниках. А прибульці тим часом зайшли у табір. 

   Головний разом із помічниками підійшов до будівлі, де тримали наложниць Авелара. Троє охоронців так і не залишили свою посаду. Але опір не чинили. До того ж усім, хто здасться та складе зброю, обіцяли зберегти життя.

   Ватажок пройшов у будівлю та почав оглядати дівчат.  Ті байдуже дивилися на нього. Вони були впевнені, що тепер стануть наложницями іншого пірата та його спільників. 

   Багато жахіть натерпілися в полоні і не сподівалися на порятунок. Навіть коли високий, статний чоловік сказав, що тепер вони вільні, і зможуть разом зі звільненими моряками на кораблі піти з цього страшного місця, вони ніби не чули.

   — Не віддавайте нас команді, я зроблю все, що накажете, — благала статна, довговолоса блондинка. Її змучене обличчя зберегло красу і шляхетні риси.

— Якщо ця леді не зрозуміла, можеш скористатися такою привабливою пропозицією, — сказав ватажку один із його супутників.

   Той спопелив жартівника, суворим поглядом. Після чого той замовк. Він не зводив очей із дівчат. Дивився то одну, то іншу. Наче хотів побачити когось, але не впізнавав. Нарешті, його роздуми перервав хтось із товаришів.

   — Вона тут?

   — Ні, Стіве, її серед них немає, — з досадою відповів він.

   Потім він сів на крісло і прикрив обличчя руками. Нині на кріслі сидів уже не грізний

морський вовк, який вів своїх людей у ​​бій. Але він миттєво подолав розпач, підвівся і звернувся до дівчат.

   — Давно ви тут?

   Ніхто не відповів. Нарешті одна сказала

   — Більше року. Я жила у Картахені. На наше місто напали, і я опинилася в полоні, — відповіла дівчина і заплакала. Інші дівчата почали розповідати про себе. Лише одна так і сиділа, мов у прострації. Це була висока індіанка, яка не розуміла їхньої мови. 

   А одна дівчина спробувала вчепитися ватажку в обличчя.

   — Наш господар ще поквитається з тобою! Він приріже тебе і твоїх друзів!

   Її ледве відтягли та заспокоїли.

   — А ви теж отримаєте зрадниці, — заволала вона решті дівчат.

   Коли дівчину трохи заспокоїли і відвели, Фернандо спитав:

   — Чи була серед вас португальська дівчина на ім‘я Габріела?

   — Я Габріела! — відповіла низенька, гарненька мулатка, — щоправда, я не з Португалії. Але якщо потрібно...

   — Мені потрібна дівчина, яку ваш колишній господар привіз із Сан-Каталіни.

  — Серед нас таких немає,— відповіла білявка, яка вже зрозуміла, що може не бояться Фернандо.

   — Він бував там, у нього справи з якимось багатієм, але нікого не привозив.

   — Хоча, він щось таке казав, про якихось дівчат тоді, пам'ятаєш? — мовила мулатка. 

   — Нічого не пам'ятаю!

   Більше нічого цікавого дівчата не згадали. Роздратований Фернандо вийшов на двір. Невже знову невдача. Боягуз Поштіга його обдурив. І він даремно пройшов такий шлях сюди, і ризикував вірними людьми.