Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Серед найбільш ранніх слід згадати Бертинські анали, у яких повідомлялося, що германський імператор Людовік Благочестивий приймав 839 р. у південнонімецькому Інгельгеймі послів імператора Візантії Феофіла. Разом зі своїми представниками останній вислав до нього якихось людей із народу Рос, які стверджували, що їхній цар на ім’я Хакан відправив їх до Константинополя заради встановлення дружби. Додому вони не могли повернутися старим шляхом через вороже налаштовані проти них войовничі племена, які осіли на цій дорозі. Ретельно розібравшись у ситуації, Людовік дізнався, що вони належать до шведського народу, а тому, мабуть, є шпигунами. Він вирішив затримати їх у себе до з’ясування реальних намірів та мети цих іноземців. Про такий вердикт було повідомлено правителю Візантії. Більшість дослідників вважає, що в цьому випадку шведи були використані «хаканом русів» як чиновники-цайманці, які й були відправлені до візантійського імператора з дипломатичною місією[22].

Наступне, і не менш відоме джерело, — це повідомлення візантійського імператора Костянтина Багрянородного про назви дніпровських порогів, через які купці змушені переправлятися на шляху до константинопольських ринків: «...Вони приходять до першого порога, який називається Ессупі, що означає по-роськи й по-слов’янськи „Не спи“. Поріг [цей] такий же вузький, як простір циканістирію (тобто імператорського манежу для кінно-спортивних ігор — Авт.), а посередині нього знаходяться обривисті високі скелі, котрі стирчать, як острівці. Тому вода, що набігає й приливає до них, падаючи звідти вниз, видає гучний страшний гул. Через це роси бояться проходити поміж скель, але, приставши поблизу й висадивши людей на суходіл, а інші речі залишивши в моноксилах, потім оголені, промацуючи своїми ногами [дно, тягнуть їх], щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь... Коли вони пройдуть цей перший поріг, то знову, забравши із суходолу інших, відпливають і приходять до другого порога, який називається по-роськи Улворсі, а по-слов’янськи Островуніпрах, що означає „Острівець порога“. Він подібний до першого й також важко прохідний. І знову, висадивши людей, вони проводять моноксили, як і до того. Подібним чином обминають вони й третій поріг, який іменується Геландри, що по-слов’янськи означає „Шум порога“, а потім таким же чином — четвертий поріг, величезний, названий по-роськи Анфор, по-слов’янськи ж Неасит, оскільки в камінні порога гніздяться пелікани. Отже, біля цього порога всі пристають до суходолу носами вперед, з ними виходять призначені для вартування мужі й відходять... поки не минуть поріг. Потім також одні волоком, інші на плечах, переправивши свої моноксили по цей бік порога, зіштовхують їх у річку і, поклавши вантаж, заходять самі й знову відпливають. Підступивши ж до п’ятого порога, що називається по-роськи Варуфорос, а по-слов’янськи Вулніпрах, оскільки він створює велику затоку, й переправивши знову по рукавах річки свої моноксили, як на першому та другому порозі, вони досягають шостого порога, що зветься по-роськи Леанді, а по-слов’янськи Веручи, що означає „Кипіння води“, й проходять його подібним чином. Від нього вони відпливають до сьомого порога, котрий називається по-роськи Струкун, а по-слов’янськи Напрезі, що перекладається як „Малий поріг“». Уданому випадку «роські» назви дніпровських порогів тлумачаться як скандинавські[23].

Рухаючись за інформацією про русів із заходу на схід, через південь, не можна оминути й відомий опис поховання знатного руса на Волзі, зроблений Ібн-Фадланом під час його поїздки у Волзьку Булгарію з Багдада 922 р. Результати багаторічних досліджень у Північній та Східній Європі підвели більшість спеціалістів до висновку, що обряд поховання в човні (кремація або інгумація) не був характерним для слов’ян. На користь скандинавського походження поховання на Волзі свідчить і проживання там купців у довгих будинках — типових будівлях для території Північної Європи. Окрім того, слід зупинитися на деталях одягу жінок, які супроводжували купців. Так, в Аміна Разі, який переповів Ібн-Фадлана, відзначено: «Жінка тих місць, відповідно до свого положення й кількості (свого статку), робить коробочки із золота, срібла або дерева і, починаючи з дитячих років, прив’язує їх поверх грудей, щоб вони не змінювалися (буквально — „залишалися у своєму положенні“) й не робилися великими». А в Наджиба Хамадані те саме місце читається так: «Кожна жінка має прив’язану до грудей коробочку золоту чи дерев’яну, і кожна (коробочка) зроблена у вигляді кола».[24] Не важко в цих «коробочках» побачити черепахоподібні (шкаралупоподібні) фібули-застібки — обов’язкову деталь костюма скандинавської жінки.

Найбільш вірогідно етнос русів у цьому контексті визначив О. Спіцин, який бачив у них вихідців із північноєвропейського регіону, які довго мешкали на Русі. На підтримку якраз такої думки слід іще раз процитувати Ібн-Фадлана в редакції Аміна Разі: «Льон [лляне полотно] цієї області й місцевості знаменитий, і особливо льон резиденції її царя, котра називається Кийава». Так «рекламувався» один із товарів, привезений русами для продажу на Волгу. Але для нас більш важливим є те, що тут конкретизується, звідки це робилося — із Середнього Подніпров’я.

Тож усі три вищезгадані іноземні джерела IX—X ст. вказують однозначно на русів — скандинавів за походженням. Але дещо пізніше, на початку II тис. н. е., ситуація кардинально змінилася: на сторінках тогочасних писемних джерел уже йдеться про слов’ян-русів. Це можна підтвердити, зокрема, матеріалами такого відомого польського джерела, як Велика хроніка. На її сторінках часто згадуються руські фортеці, князі, землі, передусім зі складу галицько-волинських територій. Цікаво, що у двох випадках — за часів Болеслава Сміливого й сина Коломана II та дочки Володимира Мономаха Євфимії Бориса — мова йшла про дві частини Русі: «обидві частини Русі»[25]. У цьому разі це перегукується з повідомленням Багрянородного про «Зовнішню» та «Внутрішню» Русь — землями навколо Новгорода й Києва.

Далі слід звернутися до розробок щодо самого «руського» найменування й одразу ж слід відзначити, що проблемою походження терміна «русь» займалося багато дослідників і на сьогодні відомо вже близько двох десятків концепцій із цього приводу.

При цьому треба пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується передусім у його соціальної та інтелектуальної еліти — у нашому випадку в князівському оточенні та в тогочасних «книжників». Звичайно, цей процес був спрямований на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків і «реального» родичання зі світом цивілізації. Питання початку, історичних витоків було основною проблемою для формування самосвідомості. Центральною була ця проблема і для давньоруського літопису ранньої редакції (так званого Початкового літопису), у якому формувався погляд на Русь «із середини», як запропонував В. Петрухін.

Звичайно, розгляд питання слід розпочинати із «голови» — тобто з походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке