Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Він обернувся до нас. Його обличчя було закривавлене, волосся скуйовдилось. Попіл, що сипався з його тіла, збився в невеличку хмарку.

— А ще я думаю, — провадив він, — що нам неабияк пощастило вижити. Думаю, що я приймав рішення надто мляво й недооцінив ворога. Це неприпустимі помилки — мені дуже шкода. Але тепер, — його голос знову став суворим, а зуби стиснулись, — ми з цим покінчимо.

Ми з Джорджем вирячились на нього.

— Гаразд, — сказала я. — То, може, тепер ти скажеш нам...

— Важіль! — вигукнув Локвуд так раптово, що ми аж підскочили. Подерте пальто затріпотіло за його спиною. — Палицю, ломик — що завгодно! Мерщій! Нема часу на дурниці!

— У мене є ломик, — сказала я, обмацуючи пояс. — Але...

— Добре! Давай його сюди!

Він узяв у мене ломик, підбіг до пошкодженої стіни — й застромив його між двома каменями.

— Чого ви сидите? — бурчав він. — Пікнік собі влаштували? Нам треба звідси вибиратись!

— Локвуде! — Джордж підхопився. — Зачекай! Ми глибоко під землею. Звідки ти знаєш, що тут є вихід?

— Поглянь на дим! — Локвуд ломиком показав на струмінь диму, що зникав у стіні. — Якщо дим проник туди, то ми проникнемо й поготів!

То була правда. Ні я, ні Джордж не помітили, що дим у комірчині майже розвіявся; останні сірі струмені зникали в щілинах між каменями пошкодженої стіни.

— Різниця тиску! — вигукнув Локвуд. — Ці струмені диму проникають до якогось просторішого приміщення. Тут мусить бути підвал! Підвал — за цією стіною! Вибух уже виконав свою справу. Залишилося тільки пробити більший отвір. Уперед!

Його завзяття ніби розбудило нас. Забувши про втому, ми з Джорджем узялися за ніж та ломик і заходилися розсовувати камені. Локвуд працював збоку, часом виламуючи камені просто руками. Його очі палали, а губи стяглись у вузьку бліду лінію.

— Цієї ночі ми зіткнулися з двома проблемами, — бурмотів він крізь зуби. — Вони нібито пов’язані між собою, та насправді — цілковито різні. По-перше: полювання в Кумб-Кері-Голлі закінчено. Ченців вигнано, а решта привидів теж скоро забереться геть. Небезпека в замку добігає свого кінця. А друга проблема... — він поклав убік ломика й допоміг Джорджеві виламати зі стіни важку брилу, — друга проблема пов’язана з нашим приятелем, паном Джоном Вільямом Ферфексом. І до її вирішення ще далеко.

Зі стіни посипалися камені; я прибрала з дороги їхні уламки. Локвуд із Джорджем залізли до заглибини, далі орудуючи ножем та ломиком.

— То що ж таке з Ферфексом? — запитала я.

— Від самого початку було зрозуміло: тут щось не так, — відповів Локвуд. — Його пропозиція видавалася більш ніж дивною. Спокуслива, цікава, — але це тільки додавало питань. Чому він обрав саме нас, а не звернувся до «Фіттес», «Ротвела» чи будь-якої з дюжини інших агенцій? Наша репутація досить-таки... е-е... зіпсована, проте це його навіть привабило.

— Він казав, що теж був колись невдахою, — пригадала я, відсовуючи вбік каменюку. — Йому подобалось наше завзяття, наша... ой, обережно, Джордж, — ноги! Пробач... — наша незалежність мислення...

Локвудові вуста скривились:

— Авжеж, він саме так і говорив нам. Однак я дещо прочитав про його молоді літа й дізнався, що все своє багатство він успадкував від батька. До того ж, крім питання «чому саме ми?», мене тривожили ще три речі. Перша: чому саме зараз? Він купив цей замок багато років тому і дотепер не дуже переймався привидами. Друга: навіщо так поспішати? Він дав нам лише два дні на підготовку — сміх та й годі! І третя: чому він заборонив нам користуватись вогнем?

— Остання вимога — взагалі казна-що, — обізвався Джордж. — Жоден агент не погодиться полювати на Гостя найвищого класу без Грецького Вогню!

— Крім нас, — підкреслив Локвуд. — І Ферфекс про це знав. Він знав, як нам потрібні гроші. Тому він і заплатив шістдесят тисяч фунтів — тільки за те, щоб ми сюди приїхали. Як на мене, це якась нездорова щедрість. Тут мусив бути певний мотив — який саме, я хотів дізнатись. І задля цього — вже наступного дня! — навідався до села поблизу Кумб-Кері...

— Ми пробили стіну! — вигукнув Джордж і витяг камінь, за яким причаївся маленький отвір. За ним виднілася темна порожнеча.

Локвуд кивнув:

— Добре. Відпочиньмо хвилинку. Котра година, Люсі?

— Третя година ночі.

— Ніч минає. Ми виберемося звідси ще вдосвіта... Отже, я вирушив до села, перебравшись роз’їзним крамарем.

— Що ж ти там продавав? — поцікавився Джордж.

— Твою колекцію коміксів, Джордж... Не бійся, вони всі на місці! Я заправив за них надто високу ціну. Зате це дозволило мені поговорити з селянами.

— І як це добі вдалося? — запитала я.

Локвуд насупився:

— На жаль, сільська говірка мені не допомогла. Мене майже ніхто не розумів, а троє дядьків навіть прийняли за злочинця й ганялися за мною круг ставу біля млина... Та тільки-но я змінив свою вимову, як мені пощастило — і я дізнався деякі чутки про Ферфекса. Він частенько приїздив до замку однією зі своїх фірмових вантажівок. Привозив новий залізний крам і наймав селян розвантажувати його. Здебільшого то було звичайнісінькі хатні речі — залізні двері, ґрати на вікна... Та траплялися й більші речі — у велетенських дерев’яних ящиках. Через кілька днів він вивозив усе це назад. Селяни кажуть, що він випробовував нові залізні вироби на привидах Кумб-Кері-Голлу. Власне кажучи, — Локвуд відгорнув з чола пасмо волосся й знов заходився длубати стіну, — це не злочин: так роблять усі корпорації. Але й тут виникає питання. Якщо це місце ставало йому в такій пригоді, чому він раптом вирішив позбутися його? Чому запросив сюди нас?

— І чому він не розповів нам більше про небезпеки замку? — додала я. — Якщо він тут проводив експерименти, то мусив знати й про Червону Кімнату, а може — й про потаємні сходи...

— Отож!.. Треба відсунути вбік цю каменюку... Тоді навіть Джорджеві вдасться сюди протиснутись.

Джорджеву відповідь заглушив гуркіт каміння під ломиком. Кілька хвилин ми відсували вбік велику брилу, аж доки нарешті подужали її, — і знову зробили невеличку перерву.

— Отож, — вів далі Локвуд,