Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

зубам... І лише крик, сповнений невимовного жаху й болю, що урвався майже одразу, примусив його забути про обережність та кинутися стрімголов у хащу. В напрямку, звідки той зойк долинув.

Максим недаремно вважався одним з найкращих мисливців серед тухольської молоді, бо ліс, навіть нічний, знав не гірше за подвр’я перед хатою. Тож і зараз не плутав, уже здогадуючись куди саме приведе його слід. Здогадувався й про те, що муситиме застати на тій галявині. Але коли побачив насправді, то все ж остовпів на мить від жаху і огиди.

Спершу він розгледів просто перед собою темну, масивну постать звіра, що з глухим гарчанням роздирав щось у траві. Розуміючи, що то останки напасника, Максим не відчув до нього співчуття, а натомість став роззиратися за Мирославою. Дівчина лежала дещо осторонь і виглядала якось не так. Ступнувши кілька кроків вперед, проте не спускаючи з ока перекидня, парубок розгледів, що Мирослава жорстко скручена і, схоже, непритомна. Тоді, плюнувши на все, він поспішив до неї. Підбіг, присів поруч, і намацуючи пальцями затягнені намертво вузли, заходився їх один по одному розрізати гострим захалявником, з яким ніколи не розлучався, як, зрештою і всі юнаки тухольців.

– А бодай тебе чорти з вил не знімали, тварюко, песиголовцю, промовив нарешті вголос, коли намацав той вузол, в котрий була вплетена коса дівчини. – Гнида...

І хоч дівчина була все ще непритомна, Максим не забував, хто знаходиться в нього за плечима, тож розрізавши останній зашморг, обернувся до вовкулаки обличчям, проте не піднімаючи зброї.

Той уже якийсь час стояв непорушно у кількох кроках від парубка, облишивши розтерзане тіло, і приглядався, як той хутко, але делікатно звільняє від пут Мирославу.

Тепер, коли Максим мав змогу докладніше роздивитися вовкулаку, то одразу стала зрозуміла вся абсурдність замисленого старійшинами. Не те, щоб перекидня не можна було здолати, ні, але в жодному випадку не самотужки... Потвора за своїми розмірами швидше нагадувала бичка дволітка, ніж звичайного вовка. Відповідною до розмірів була й пащека, повна величезних гострих зубів. А ще у перекидня, гіршим за могутні м’язи, страшнішим за смертоносні ікла були пекельні очі. Один погляд в які забирав хоробрість в супротивника. Відчуваючи, що ще мить і він дремене через кущі, як сполоханий заєць, Максим облизав пересохлі вуста і хрипко витиснув з себе:

– Я сам залюбки вбив би його, коли б знав, хто це...

– Х-хе, – буркнув вовкулака. – Можеш подивитися... Хоча, я вже якось обійшовся і без тебе.

Максим, пам’ятаючи настанову цигана і тримаючись так, щоб не повернутися плечима до потври, зробив велике півколо і наблизився до розтерзаного тіла. Й лише по одежі зумів розпізнати недавнього товариша.

– Гнат! – швидше вишепотів розгублено, ніж вигукнув. – О, Господи! Як же це?

– Знаєш його? – поцікавився вовкулака.

– Так... – не приховав правди парубок, хоча спроба зробити це й так вийшла б на марно, бо запахи уже все розповіли боярину. – Навіть побратимом вважався, – і не стримуючи почуттів, Максим плюнув на останки.

– Х-хе, – прокоментував цей вчинок вовкулака і поцікавився. – Ну, а ти сам звідки узявся? Чи не до тебе Мирослава уночі вийшла? Правду кажи! – прогарчав загрозливо.

– Чом Мирослава опинилася в лісі, – повагом відказав парубок, – то ми у неї довідаємося, як опритомніє. А я тут по те, боярине, аби тебе вбити.

Спершу Максим не хотів казати правди, але лукавити не вмів і вирішив, що краще усе говорити, як є. А далі буде видно. Тим більше, що після щойно пережитого, зла на перекидня у нього чомусь не виникало. Ба, навіть більше, несподівано з’явилася думка: чому той досі не нападав на людей, а обмежувався лише вівцями та телятами? Адже, при його потворній силі, жоден з пастухів, мисливців, лісорубів чи жіноцтва, яке увесь час ходило до лісу за ягодами чи грибами, й не зойкнув би, а подумали б, по меншій мірі якійсь час, що то вовк-самітник лютує.

– Мене вбити? – хрипко засміявся перекидень-боярин. – Чи не оцим? – мотнув зневажливо головою в бік топірця. А тоді якось в одну мить, опинився поруч з парубком, і той навіть не сіпнувся, а перекушене поруч з рукою топорище, вже впало йому під ноги. – Срібло, х-хе...

Вовкулака легко ткнув важкою мордою парубка в живіт, од чого той важко гепнув на землю.

– Дурний ти, хоч і хоробрий...

– Боярине, – несподівано для себе щиро промовив парубок. – Забирався б ти звідси, га? Люди однак не схочуть мати поруч з собою такого сусіда. Підгадають час і спалять разом з садибою!.. Про доньку подумай! Як їй жити потім? Це, звісно, якщо вона ще до тепер не здогадалася...

Вовкулака з цікавістю приглядався Максимові, але мовчав.

– Сміливець, – пробурмотів нарешті Тугар Вовк чи то схвально, чи то осудливо.

– Боярине, – провадив далі Максим, – ми з Мирославою кохаємо одне одного. Ти й сам чув, як вона освідчилася при всіх, що буде лиш моєю. Благослови нас, а сам йди в ті краї де тебе ще не знають.

– Мирославу? Тобі? – загарчав люто вовкулака. – Смерде! Не забувайся!

Могутня лапа блискавицею мигнула в повітрі і опустилася на голову парубка так невловимо хутко і сильно, що той, навіть не скліпнувши очима, непритомний повалився на бік. ...

 – А що ти на те, Захаре? – мовив несподівано перекидень, дивлячись у темряву. – Може, мені вбити заодно і твого шмаркача?

І несподівано Захар зрозумів, що давно вже зачаївся на краю галявини з луком у руках.

– Чого мовчиш?

– Не думаю, що це піде тобі на користь, боярине, – ледве витиснув з себе старий Беркут, подумки дякуючи школі, пройденій у Морени. Там усіляке доводилося бачити. – Вбивство Гната я як батько можу зрозуміти. Зрозуміють і люди. От, чи простять – не відаю... Що ж до Максима – тут уже інше....

– Чим же інше? – прогарчав перекидень. – Той тать підніс руку на мою доньку, а твій син – на мене самого замірився. У чому ж різниця?

– Дівчину скривдити – то найпідліша справа. І такого нелюда від справедливої батьківської кари ніхто не боронитиме. Навіть на Купали... А до двобою з потворою стати...

– Х-хе... У потвори інша думка... До того ж, громаді скоро не до мене буде. Десять тисяч монголів