Семен Старів - Страта голодом, Семен Старів

не збиралися заходити ні в які дискусії з нею. Вони тільки повторили наказ вибратися з хати. І додали ще, що вона може взяти з собою тільки свої власні й дитячі особисті речі, як от одежу. Все інше мусить залишатись там, де воно лежить.

Аж тепер жінка усвідомила собі, що ці люди говорили все те не жартуючи. Зі слізьми на очах благала вона дозволити бодай переночувати з дітьми в хаті, аби хоч ту одежину позбирати. Але благання її були ні до чого. Наказ знову було повторено, і ту ж мить вона зімліла й упала на долівку. Діти зайшлися плачем. Старший наказав підвести її і винести надвір, де перед хатою вже стояли напоготові сани. Якраз у цю хвилинку вона прийшла до пам'яті і, плачучи, сказала активістам, що їм нема куди йти. Адже ця хата була їй домівкою багато років. Вона сама зі своїм чоловіком та дітьми будувала її.

Але ні сльози, ні вмовляння нічим не зарадили. Активісти тільки підганяли її, щоб швидше збиралася. Старший узяв жінку за плечі. Пронизливо скрикнувши, вона вирвалася. Тоді він наказав виволокти її з хати. Коли вони вхопилися за неї, вона стала відчайдушно опиратися, хапаючи їх за волосся. Врешті її таки витягли надвір і кинули в сани. Поки двоє чоловік тримало її там, із хати повиносили дітей. Услід за ними жбурнули на сани дещо з речей і повезли їх геть. Отак дядькова Тимошева жінка, притримувана двома активістами в санях, голосячи й ридаючи разом з дітьми, зникла в присмерку зимового дня.

Пізніше ми довідалися, що їх одвезли на залізничну станцію і вкинули в спеціяльний товаровий потяг, що прямував на північ. Така сама доля спіткала родини й решти заарештованих. Ми ніколи більше нічого не чули про них.

За декілька днів після арешту тих п'ятнадцятьох односельців і виселення їхніх сімей виконавець із сільради скликав нас на збори. Збори проводилися в колишній хаті дядька Тимоша Запорожця. Всередині вона зовсім змінилася. Внутрішні стіни, що ділили її на три кімнати, викинули, і так вийшло щось наче заля, де стояли тільки абияк збиті дерев'яні ослони. Тепер усі ми зрозуміли, що дядько Тиміш став жертвою своєї власної хати. Начальство заарештувало його, бо потребувало більшого приміщення.

На цих зборах оголосили, що в нашому селі запроваджується новий адміністративний поділ. Спочатку це не викликало ніякої підозри в нас. Село просто мало бути поділене на окремі ділянки й підділянки, які звалися стохатки, десятихатки, п'ятихатки – от і все.

Тоді я ще був підлітком і, звісно ж, зовсім не думав, до чого призведе такий поділ. Аж ген згодом я збагнув, у яку безвихідь потрапили ми з цією системою-капканом. Завдяки такому розчвертуванню села на окремі ділянки тисячник зі своїм гуртом партійців міг установити найпильніший контроль над селянами. Ба навіть більше – тепер йому легше було виявити й придушити будь-яку спробу протидії партійній політиці й таким чином швидше колективізувати все село.

У нашому селі, як я вже казав, було приблизно вісімсот господарств і чотири тисячі мешканців. Тепер його поділили на 8 стохаток, 80 десятихаток і 160 п'ятихаток, усього на 248 одиниць. Оскільки на кожну одиницю сільрада призначила по одній відповідальній особі, наше село одержало відразу 248 маленьких офіційних начальничків. Крім того, до кожної стохатки прикріплявся спеціяльний пропаґандист, а на кожну десятихатку і п'ятихатку припадало по одному агітаторові. Це подвоїло кількість активістів аж до 496. Додатково в кожній стохатці зорганізували так звані хлібозаготівельні комісії.

Такі комісії утворювалися по селах в усій Україні. Спершу вона була тільки одна на все село. А тепер, з початком колективізації, вони розмножилися відповідно до числа стохаток. Контрольовані компартією, ці комісії, а потім ще й «бригади», організовувалися лише для того, щоб «викачати» певну кількість зерна для держави. Пізніше, коли почалася вже суцільна колективізація і проголосили курс на «ліквідацію куркуля» як кляси, ці комісії стали ударною силою для організації колгоспів та експропріяції власности «куркулів». Фактично вони зробилися безконтрольними правителями у сільській місцевості.

Нові хлібозаготівельні комісії складалися кожна з десятьох, а то й більше членів. Помножені на вісім, вони збільшили чисельність загону активістів у нашому селі до 576 осіб. Нарешті, були ще постійні виконавці, свого роду сільські міліціонери, яких сільрада призначала по троє на кожну стохатку, – разом 24 душі.

Це було неабияке начальство: воно мало право арештовувати людей без будь-яких юридичних формальностей. Таким чином усього ми мали яких 600 низових активістів – по 75 на кожну стохатку. Отож виходить, що кожну стохатку контролювало аж 75 осіб. Але загальна кількість різного роду наглядачів була більша, коли врахувати 35 членів сільради й 17 посадовців у правлінні колгоспу. Коротше кажучи, як узяти разом, то на село виходило 652 активних пристібаїв, тобто на кожних 6 простих жителів припадало по одному довіреному наглядачеві від партії.

Більшість із цих призначених на відповідальні пости були з-поміж звичайних селян, які таким робом опинилися в дуже незручному становищі. Нічого в світі вони так не ненавиділи, як оте колгоспне врядування, а тим часом вони ж ставали знаряддям запровадження його в життя, їм наказували робити так, а не інакше, як ото солдатам в армії. І їм не залишалося нічого іншого, як виконувати накази. Особи, на які покладалися певні функції в таких органах чи установах, уважалися офіційними, байдуже, чи були вони на державній службі, чи ні. Титул «офіційної особи» визначався тим, що він наділяв носія майже необмеженими правами. Справді, представник будь-якого адміністративного органу чи установи мав усю повноту права наказувати й вимагати. Через те все, що мало бодай найменший стосунок до влади, наганяло страх на пересічного селянина, а належність до неї давала людині більші чи менші привілеї.

Звичайний собі селянин міг стати офіційною особою, тільки-но потрапляв він до складу якоїсь комісії, комітету, бригади чи групи, створеної для тих чи інших управлінських функцій.

Згідно з компартійними поняттями, належати до радянських активістів було великою честю. Відмова від офіційних функцій розцінювалася як вияв нельояльности до радянського режиму, а отже, як непрощенний злочин.

Кожен, хто відмовлявся від офіційного призначення чи не хотів діяти як активіст, цим прирікав себе на найгіршу кару як підозрюваний у тому, що він ворог народу. Ця політика здійснювалася так ретельно, що дуже рідко кому ставало духу відмовитись від виборного призначення або виявити якісь опозиційні настрої.

Щоб мати підстави вимагати від своїх підопічних виконання певних обов'язків щодо держави, активіст мусив сам їх виконувати і