Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

то опинилася у подібній ситуації. Для своїх родичів та сусідів у долині Бекаа вона дуже швидко стала справжньою «окультуреною» ліванською ґаздинею, в той же час вона перемикалася в англійський (чи радше американський або ж підлітково-французький) режим з такою ж легкістю, як переходила з мови на мову — і обидві ці зміни відбувалися миттєво, навіть просто посеред речення. Її діти виросли арабо-американцями, з невеликими домішками англійськості, і вони так само легко перемикаються з мови на мову, відповідно до ситуації міняють манери та поведінку.

Ті, хто просторікує про «акультурацію», часто схильні недооцінювати елемент вибору. Ці процеси часто зводять до такого собі нав’язування «домінантної» культури необізнаним та млявим меншинам, заміть того, щоб зосередитись на осмисленому, свідомому, обдуманому та навіть глузливому виборі індивіда, який вільно обирає з-поміж традицій та звичаїв приймаючої культури.

Я свідома того, що певною мірою англійськість, або ж мімікрію під англійськість, «вимагають» та вправно до неї «спонукають» (так поводиться будь-яка приймаюча культура; хіба що ви прийшли в статусі завойовника або ж на день-два як турист), і ці pro et contra особливих вимог можна і треба обговорювати. Та я веду до того, що задовольняти вимогу занглійщення — це все-таки свідомий процес, а не форма промивання мізків, як вчить теорія акультурації.

Я бачу цей процес лише так: іммігранти не поступаються у кмітливості та метикуватості мені, коли я ще дитиною переїхала до Франції — вони так само спроможні, керуючись вільною волею, зберігати власну культурну ідентичність, дотримуючись вимог місцевої культури, хоч які б несправедливі та ірраціональні вони не були. При потребі й бажанні, я могла стишувати чи, навпаки, розбурхувати свою французькість. Моя сестра теж вмикає свою арабськість і калібрує її теж відповідно до потреби, те саме роблять із своєю англійськістю мої друзі-іммігранти, і причина може бути як суто соціально-практичною, включно з бажанням уникнути соціальної ізоляції, так і геть чисто заради розваги. Можливо, полум’яні дослідники акультурації просто не хочуть прийняти, що їхні «об’єкти досліджень» чудово скумекали що до чого, зрозуміли нашу культуру краще за нас самих і навіть тихцем підсміюються з нас.

Думаю, що зі всього сказаного вже зрозуміло, але я все ж наголошу на цьому ще раз: я не вкладаю у поняття англійськість ніякої особливої цінності, не вивищую його понад іншими «-істями». Кажучи про більшу міру англійськості іммігранта, я (на противагу сумнозвісному «тесту Тебіта», яким ославився Норман Тебіт) жодною мірою не пропоную ані вважати цю особу кращою за інших, ані надавати їй якийсь вищий статус чи більше прав, ніж в осіб з меншою англійськістю. І коли я кажу, що кожен, маючи час і доклавши трохи зусиль, може «навчитися» або ж «засвоїти» правила англійськості, то я аж ніяк не маю на увазі, що це треба робити.

Залишається суперечливе питання: то ж наскільки іммігрант чи етнічна меншина має занглійщитись, щоб вписатися в англійське культурне середовище? Коли йдеться про іммігрантів з колишніх британських колоній, то рівень їхньої акультурації має віддзеркалювати наш рівень пристосування до культури тих країн, куди нас ніхто не запрошував. Власне, так склалося історично, що серед усіх народів англійці, либонь, останні можуть щось там проповідувати про важливість засвоєння звичаїв та традицій приймаючої культури. Наші «подвиги» на цьому полі вражають. Досить нам — двом чи більше — поселитися десь, як ми одразу не лише облаштовуємо оазу махрової англійськості, але й часто-густо намагаємося підім’яти під себе культурні норми та звичаї місцевого населення.

Проте, ця книжка має описовий, а не дидактичний характер. Я хочу зрозуміти суть англійськості — з усіма її химерами. Та, зрештою, антропологиня і не повинна моралізувати та вказувати племенам, які вона взялася вивчати, як ставитися до сусідів чи одноплеменців. У мене може бути своя думка з тих чи інших питань, але вона не має жодного впливу на спробу з’ясувати правила англійськості. Все ж, іноді я ці погляди озвучуватиму (це моя книжка, і я можу писати тут, що мені заманеться), та чітко намагатимусь розмежувати, де моя опінія, а де — наукове спостереження.

Британськість та англійськість

Скористаюся нагодою і попрошу пробачення у шотландців та валлійців, які, по-перше, досі вважають себе британцями, а по-друге, дивуються, чому я обрала собі писати про англійськість, а не про британськість (я маю на увазі справжніх, кров від крові, плоть від плоті, шотландців та валлійців, а не англійців, як я, котрі при нагоді люблять похизуватися краплиночкою валлійської чи шотландської «крові»).

То ж ось і відповідь: я досліджую та пишу про англійськість, а не про британськість частково тому, що:

• мені просто ліньки;

• англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами;

• ці культури хоч і «через дорогу навприсядки», та вони точно не є ідентичними і їх не слід заганяти під універсалізоване поняття «британськість»;

• «британськість» врешті-решт видається мені безсенсовним терміном — вживаючи його, люди майже завше мають на думці «англійськість», вони точно не описують анекдотично типового валлійця або шотландця.

Я маю час та сили, щоб спробувати осягнути хоча б одну з цих культур, і обрала мою рідну, англійську.

Я цілком розумію, що цей аргумент не витримує жодної критики, якщо за нього візьметься якийсь критикан: «Нація, — скаже цей хтось, — доволі штучне утворення»; тут же ж виступлять корнуельські «націоналісти» та ярі регіоналісти з інших районів Англії (першими спадають на гадку йоркширці та норфолкці) і візьмуться доводити свою окремішність і наполягатимуть, що з рештою англійців їх плутати зась.

Халепа в тому, що, фактично, усюди є регіони, які вважають себе окремішніми, а подекуди й кращими за інших. Це стосується Франції, Італії, Сполучених Штатів, Росії, Мексики, Іспанії, Шотландії, Австралії та більш-менш і решти світу. Петербуржці, до прикладу, говорять про москвичів так, ніби ті належать до іншого виду; американці зі Східного узбережжя і Середнього Заходу також ніби з різних планет, те ж стосується тосканців та неаполітанців, мексиканців з Півночі та Півдня; навіть жителі Мельбурна та Сіднея кажуть, що мають радикально різні характери і то я вже мовчу про Ґлазґо та Единбурґ. Так що регіоналізм навряд чи можна назвати питомо англійським феноменом.

Усі наведені приклади, однак, зводяться до одного — яким би індивідуалізмом не вирізнявся регіон чи місто, все-таки спільний знаменник робить їх жителів впізнаваними італійцями, американцями, росіянами чи шотландцями. І саме цей спільний знаменник мене й цікавить.

Стереотипи та геноміка культури

«Хм, сподіваюся, ти будеш понад типовими стереотипами», — це ще одна типова реакція на те, що я досліджую англійськість для майбутньої книжки. Цей коментар, либонь, мав відображати припущення про те, що стереотип за